ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2026 року

м. Київ

справа № 725/9343/25

провадження № 61-4165св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

особа, яка подавала апеляційну скаргу, - ІНФОРМАЦІЯ_1,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та встановлення факту, що має юридичне значення,

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 лютого 2026 року у складі колегії суддів: Кулянди М. І., Одинака О. О., Височанської Н. К.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просив розірвати шлюб між ним та відповідачкою; установити факт, що має юридичне значення, а саме те, що він самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що 06 травня 2011 року він уклав шлюб з ОСОБА_2 . ІНФОРМАЦІЯ_3 в них народилася донька ОСОБА_3 . Спільне життя з відповідачкою не склалося, вони не підтримують подружніх стосунків та не мають спільного бюджету. Відсутність взаєморозуміння та спільної думки щодо вирішення звичайних побутових питань спонукали до повного припинення шлюбних відносин. Сім`ї вже тривалий час не існує. Тривалий період часу вони разом не проживають. Донька, ОСОБА_3, проживає разом з ним.

Вважає подальше збереження шлюбу неможливим і таким, що суперечить його особистим інтересам. За таких обставин сім`я фактично зруйнована, шлюб між ними є формальним. Надання строку на примирення не виправить стану шлюбних відносин, оскільки зазначені обставини існують протягом тривалого часу, а спроби примирення не дали жодних результатів.

Зазначив, що донька ОСОБА_3 за їх з відповідачкою домовленістю після розірвання шлюбу залишається проживати разом з ним.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Чернівецький районний суд міста Чернівці рішенням від 05 листопада 2025 року позов задовольнив. Розірвав шлюб між ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, та ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_5, зареєстрований 06 травня 2011 року виконавчим комітетом Мамалигівської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, актовий запис № 07. Установив факт, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що сторони не ведуть спільного господарства, шлюбні відносини припинені, тому є підстави для задоволення вимоги про розірвання шлюбу. Обставини самостійного виховання та утримання батьком дитини, які визнаються сторонами, не підлягають доказуванню. У суду немає підстав сумніватися в достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Встановлення факту самостійного виховання неповнолітньої доньки необхідне позивачу для захисту прав та інтересів дитини, можливості одноосібного звернення батьком до державних та освітніх закладів. Тому суд дійшов висновку про наявність підстав для встановлення цього факту.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Не погоджуючись із рішенням місцевого суду, ІНФОРМАЦІЯ_1 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_6 ) як особа, яка не брала участі у справі, звернулася до апеляційного суду з апеляційною скаргою.

Чернівецький апеляційний суд постановою від 25 лютого 2026 року закрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_7 в частині оскарження рішення місцевого суду про розірвання шлюбу.

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_7 задовольнив частково. Скасував рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 05 листопада 2025 року в частині встановлення факту, що має юридичне значення. Відмовив у задоволенні позову про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме того, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню доньку ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що розірвання шлюбу між позивачем та відповідачкою не свідчить про порушення прав та обов`язки особи, яка звернулася з апеляційною скаргою, а тому рішення місцевого суду в цій частині перегляду за апеляційною скаргою ІНФОРМАЦІЯ_7 не підлягає, а апеляційне провадження підлягає закриттю.

Зазначив, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (зокрема умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Надані позивачем докази свідчать лише про проживання дитини разом з батьком, проте немає доказів ухилення матері від участі у вихованні доньки. Водночас проживання ОСОБА_2 за іншою адресою не може бути підставою для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися та брати участь у вихованні дитини.

З огляду на це вважав безпідставним висновок суду першої інстанції про те, що позивач довів факт самостійного виховання та утримання неповнолітньої дитини. Водночас у справі немає доказів, що ОСОБА_2 позбавлена батьківських прав стосовно своєї доньки, як і відсутні докази, що свідчать про неможливість останньої виконувати свої батьківські обов`язки. З огляду на наведене, апеляційний суд погодився з доводами ІНФОРМАЦІЯ_7 про те, що позов ОСОБА_1 в частині вимоги про встановлення факту самостійного виховання дитини батьком є штучним, поданим з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи

У березні 2026 року ОСОБА_1 подав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 лютого 2026 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення Чернівецького районного суду міста Чернівців від 05 листопада 2025 року.

Підставою касаційного оскарження зазначив те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 02 квітня 2025 року у справі № 127/3622/24, від 08 жовтня 2025 року у справі № 344/20811/24, від 25 лютого 2026 року у справі № 754/12856/24; суд не дослідив зібрані у справі докази та не дав їм належної правової оцінки.

Касаційну скаргу мотивував тим, що судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб.

Вважає, що між ним і ІНФОРМАЦІЯ_6 не може бути спору про право на отримання відстрочки від призову, оскільки він не є суб`єктом отримання такої відстрочки (на час розгляду справи судами попередніх інстанцій він мав бронювання від призову на військову службу у зв`язку із працевлаштуванням).

Зазначив, що апеляційний суд здійснив формальний перегляд рішення місцевого суду за скаргою особи, чиї права та обов`язки не були вирішені оскаржуваним рішенням, та дійшов помилкового висновку про відмову в позові. За відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях. Вимога про встановлення факту самостійного виховання дитини не обов`язково має бути поєднана з вимогою про позбавлення батьківських прав.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 14 квітня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із суду першої інстанції.

22 квітня 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_5 і ОСОБА_1 уклали шлюб, який зареєстрований 06 травня 2011 року Виконкомом Мамалигівської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області, актовий запис № 07.

У сторін народилася донька, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 .

02 жовтня 2025 року ОСОБА_2 і ОСОБА_1 уклали договір щодо здійснення батьківських обов`язків та визначення проживання дитини, яким встановили порядок здійснення батьківських прав, згідно з яким, серед іншого, мати дитини - ОСОБА_2 має право на особисте спілкування з дитиною, проводити з дитиною час.

До початку розгляду справи по суті відповідачка подала заяву, в якій просила провести розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги визнала у повному обсязі, щодо задоволення позову не заперечувала.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, третьої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Зміст касаційної скарги з урахуванням принципу диспозитивності свідчить про те, що постанова оскаржена в частині вирішення вимоги про встановлення факту, що має юридичне значення, а тому переглядається лише в цій частині.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. При регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.

Відповідно до статті 18 СК України кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист (частина десята статті 7 СК України).

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Щодо права ІНФОРМАЦІЯ_7 на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Загальний підхід щодо права на апеляційне оскарження особою, яка не брала участі у справі, врегульований частиною першою статті 17, частиною першою статті 352 ЦПК України, відповідно до яких право на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції гарантовано особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Верховний Суд уже зауважував, що особи, які не брали участі у справі, мають право оскаржити в апеляційному порядку ті судові рішення, які безпосередньо встановлюють, змінюють, обмежують або припиняють права або обов`язки цих осіб. Судове рішення слід вважати таким, яким вирішено питання про права та обов`язки осіб, яких не було залучено до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки або судження суду про права та обов`язки цих осіб або в резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки цих осіб. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не є підставою для висновку про вирішення судом питань про права та обов`язки цієї особи (постанова Верховного Суду від 20 січня 2020 року у справі № 2-1426/08).

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 351/592/18 вказано, що, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок, і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Під час вирішення питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов`язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі в справі, суд має з`ясувати, чи буде у зв`язку з прийняттям судового рішення у цій справі таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов`язки, або змінено її наявні права та/або обов`язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов`язків у майбутньому (постанова Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 621/626/18).

За змістом статті 352 ЦПК України, право апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції особи, яка не брала участі у справі, ґрунтується не на гіпотетичній зацікавленості, а на правовій зацікавленості, яка обумовлюється змістом норм матеріального права (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2024 року у справі № 404/7235/22).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

ІНФОРМАЦІЯ_6 не є учасником сімейних відносин. Водночас територіальні центри комплектування та соціальної підтримки забезпечують виконання військового обов`язку громадянами України (частина сьома статті 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу").

Встановивши, що позов щодо самостійного виховання та утримання дитини пред`явлений військовозобов`язаним у період дії воєнного стану та загальної мобілізації, а тому може призвести до виникнення або підтвердження підстав для надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації (що входить до компетенції ТЦК та СП) та/або звільнення з військової служби, що перебуває у сфері виконання конституційного обов`язку із захисту незалежності та територіальної цілісності України, тобто стосується інтересів держави, суд апеляційної інстанції правильно вважав, що ІНФОРМАЦІЯ_6, як орган військового управління, що забезпечує виконання військового обов`язку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, є особою, яка має право апеляційного оскарження такого судового рішення.

Зазначене узгоджується з висновками Верховного Суду щодо права військової частини чи органу військового управління на оскарження судового рішення, яким встановлено факт самостійного виховання та утримання дитини військовослужбовцем, викладеними у постановах від 13 березня 2024 року у справі № 495/2284/23, від 22 січня 2025 року у справі № 495/432/23, від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25, від 24 грудня 2025 року у справі № 725/2192/25, від 06 травня 2026 року у справі № 725/9013/25, від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25.

Організаційно Збройні Сили України складаються з органів військового управління, з`єднань, військових частин, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, установ та організацій (частина друга статті 3 Закону України "Про Збройні Сили України").

Згідно з пунктами 1, 3, 7 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації. Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки як структурні підрозділи територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя підпорядковуються відповідному територіальному центру комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, області, мм. Києва та Севастополя, на території відповідальності якого вони перебувають згідно з адміністративно-територіальним устроєм України.

Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя є юридичними особами публічного права, мають самостійний баланс, реєстраційні рахунки в органах Казначейства.

Районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є відокремленими підрозділами відповідних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_6 наділений повноваженнями із забезпечення виконання позивачем військового обов`язку. При цьому слід врахувати, що рішення суду першої інстанції апеляційний суд переглянув лише в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини його батьком, який є військовозобов`язаним, що надає йому право на відстрочку від призову на військову службу (стаття 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу").

Щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини

Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").

Згідно зі статтею 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили. Під час вчинення дій, пов`язаних з розлученням дитини з одним або обома батьками, а також інших дій, що стосуються дитини, в порядку, встановленому законом, судом заслуховується думка та побажання дитини (стаття 14 Закону України "Про охорону дитинства").

Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, за яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена в частині першій статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що становить предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22.

Відповідно до статей 180, 181 СК України батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Верховний Суд уже зауважував, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав (постанови Верховного Суду від 28 грудня 2020 року у справі № 482/2163/17, від 15 вересня 2021 року у справі № 487/3126/17, від 07 лютого 2024 року у справі № 569/18407/22, від 11 грудня 2024 року у справі № 569/2642/23).

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу").

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

Порядок звільнення з військової служби визначений статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".

Звертаючись до суду з позовними вимогами щодо самостійного виховання та утримання неповнолітньої доньки, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_1 посилався на те, що за взаємною згодою батьків вихованням та утриманням дитини займається він. До позову додав нотаріально посвідчений договір між батьками щодо здійснення батьківських прав та визначення місця проживання дитини від 02 жовтня 2025 року, укладений між батьком і матір`ю.

Суд першої інстанції, задовольняючи зазначені позовні вимоги, взяв до уваги заяву відповідачки про визнання позову, досягнення сторонами згоди щодо місця проживання та порядку утримання їх спільної дитини, зазначивши про відсутність між сторонами спору щодо визначення місця проживання та утримання дитини.

Разом з тим суд першої інстанції при розгляді справи не надав оцінки участі батьків у вихованні та утриманні дитини, спроможності / неспроможності кожного з батьків піклуватися про дитину особисто, не встановив рівень емоційних стосунків між дитиною і кожним з батьків, розмір їхніх доходів, не з`ясував бажання дитини щодо місця її проживання тощо.

Орган опіки та піклування у розгляді справи у суді першої інстанції участі не брав, висновок щодо сімейної ситуації суду не надав (частини четверта - п`ята статті 19 СК України).

Верховний Суд звертає увагу на те, що, як установив апеляційний суд, за договором між батьками щодо здійснення батьківських обов`язків та визначення проживання дитини від 02 жовтня 2025 року мати дитини ОСОБА_2 має право на особисте спілкування з дитиною, проводити з дитиною час, що підтверджує факт вирішення питання виховання дитини батьками спільно.

Як зазначалося вище, сімейні відносини базуються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Загальні засади (принципи) мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Справедливість - це одна з основних засад права, яка є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Зазначені правові висновки стосовно дотримання принципу справедливості зробив Конституційний Суд України у рішеннях від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003, від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004.

За обставин цієї справи, окреме проживання батьків, проживання дитини з батьком не можуть розцінюватися як самостійне виховання батьком дитини. Договір, укладений між сторонами, не підтверджує здійснення самостійного виховання та утримання заявником дитини, а лише підтверджує дотримання ним цих обов`язків відповідно до закону, оскільки цим договором визначені права та обов`язки обох батьків та порядок їх реалізації.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 09 грудня 2025 року у справі № 307/4851/22, від 28 січня 2026 року у справі № 947/37166/23, від 06 травня 2026 року у справі № 725/9013/25, від 20 травня 2026 року у справі № 725/6080/25.

Учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Подібні висновки висловлені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/1).

Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що позов про встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини у справі, що переглядається в касаційному порядку, фактично пред`явлений військовозобов`язаним під час мобілізації на особливий період, зокрема, з метою створення умов та обставин, які можуть бути підставою для надання відстрочки від направлення для проходження базової військової служби, призову на військову службу чи звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається статтею 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу", статтею 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

Зібрані у справі докази у їх сукупності не підтверджують того, що мати взагалі не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини.

Оформлення та реалізація статусу одинокого батька здійснюється у порядку, визначеному законом.

Водночас, як обґрунтовано зауважив апеляційний суд, навіть за умови того, що мати не бере участі у забезпеченні дитини та не надає матеріальної допомоги доньці, позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про стягнення з відповідачки аліментів на дитину.

Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, метою поданого позову (в частині, що була переглянула в апеляційному порядку) та надавши правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, врахувавши практику Верховного Суду, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в частині встановлення самостійного виховання та утримання батьком неповнолітньої дитини.

Висновки суду апеляційної інстанції, з урахуванням встановлених у цій справі обставин та наданої правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Постанова апеляційного суду в оскаржуваній частині відповідає вимогам закону, й підстав для її скасування немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 25 лютого 2026 року в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

А. Ю. Зайцев

І. А. Воробйова

Є. В. Коротенко