Постанова

Іменем України

18 травня 2022 року

м. Київ

справа № 592/11042/20

провадження № 61-3031св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Акціонерне товариство «ОТП Банк», Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Галімон Надія Анатоліївна, на рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 11 листопада 2020 року у складі судді Фоменко І. М. та постанову Сумського апеляційного суду від 28 січня 2021 року у складі колегії суддів: Кононенко О. Ю., Криворотенка В. І, Ткачук С. С.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «ОТП Банк» (АТ «ОТП Банк», банк), Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна»), в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу кредитного портфеля від 24 грудня 2010 року, укладений між ПАТ «ОТП Банк» і ТОВ «ОТП Факторинг України», в частині передачі прав вимоги за зобов`язаннями ОСОБА_2 , що виникли на підставі кредитного договору від 25 червня 2008 року, визнати недійсним договір відступлення прав вимоги від 24 грудня 2010 року, укладений між ПАТ «ОТП Банк» і ТОВ «ОТП Факторинг Україна», в частині передачі прав вимоги за договором іпотеки від 25 червня 2008 року.

Позов мотивовано тим, що позивач є спадкоємцем майна після смерті батька ОСОБА_3 - Ѕ частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка перебуває під іпотечною забороною на підставі договору іпотеки, укладеного з ОСОБА_3 для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 перед ЗАТ «ОТП Банк» за кредитним договором від 25 червня 2008 року.

Позивач вважала, що боргові зобов`язання ОСОБА_2 не могли бути передані за договором факторингу ТОВ «ОТП Факторинг Україна», оскільки останнє не було фінансовою установою і не було включено до Державного реєстру фінансових установ, затвердженого розпорядженням Держфінпослуг від 28 серпня 2003 року № 41.

Крім того, з умов оскаржуваного договору купівлі-продажу кредитного портфеля не вбачається реального здійснення оплати за отримані права вимоги до ОСОБА_2 , що суперечить істотним умовам оскаржуваного правочину.

ТОВ «ОТП Факторинг Україна», як новий кредитор, фактично набув право одержати прибуток у формі різниці між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною такої вимоги, встановленої спірним договором, проте розмір грошової вимоги, яка була відступлена, перевищував ціну її відступлення, що свідчить про те, що спірний правочин не був спрямований на настання реальних наслідків.

Також відповідач не виконав вимоги, передбачені пунктом 4.3 договору купівлі-продажу кредитного портфеля, щодо повідомлення боржників/поручителів про укладення договору протягом 20 робочих днів з дати набрання ним чинності.

Договір відступлення права вимоги від 24 грудня 2010 року посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., що є порушенням статті 13-1 Закону України «Про нотаріат» в редакції, чинній на момент укладення спірних правочинів, оскільки іпотечне майно знаходиться у м. Суми. До того ж ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мало генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 11 листопада 2020 року, залишеним без змін постановою Сумського апеляційного суду від 28 січня 2021 року, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що оспорювані договори відповідають вимогам, встановленим Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», положенням ЦК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання їх недійсними.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідно до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи від 03 грудня 2009 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є фінансовою компанією та має право здійснювати фінансові послуги, зокрема надавати послуги факторингу без отримання ліцензії та/або дозволів відповідно до законодавства.

Доводи позивача про те, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна», не маючи ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій, не будучи фінансовою установою, не має права на укладення договору факторингу, є безпідставними, оскільки на момент укладення договору відступлення права вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» мало статус фінансової установи, а тому, відповідно до пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, мало право здійснювати фінансові послуги з факторингу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, уякій, посилаючись на порушення судами норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що спірний договір купівлі-продажу кредитного портфелю не є документом, що посвідчує право відповідача укладати договори факторингу, а надане відповідачем свідоцтво датоване 28 лютого 2011 року, тобто після укладення спірного договору, та не містить печатки. Перехід права вимоги на повернення валютного кредиту є валютною операцією, здійснення якої може бути здійснено виключно за наявності ліцензії Національного банку України, а набути право грошової вимоги до фізичної особи може лише банківська установа, тому ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не мав такого права.

Крім того, з оскаржуваного договору купівлі-продажу кредитного портфеля не вбачається здійснення оплати за отримані права вимоги до боржника, а всі правочини щодо іпотечного майна повинні були здійснюватись на території Сумського міського нотаріального округу.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень, заявник посилається на застосування судами норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 6-145цс14, у постановах Верховного Суду від 10 травня 2018 року у справі № 910/6659/17, від 03 квітня 2019 року у справі № 591/4552/17 (провадження № 61-46099св18), від 16 грудня 2020 року у справі № 461/2900/11 (провадження № 61-2309св18), від 20 січня 2021 року у справі № 1512/1742/12 (провадження № 61-12778св19), у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/19 (провадження № 14-16цс20), від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18).

Відзиви на касаційну скаргу інші учасники справи до Верховного Суду не подали.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

25 червня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк» (пізніше - АТ «ОТП «Банк»), та ОСОБА_2 укладено кредитний договір,за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 35 525,00 дол. США, строком кредитування до 25 червня 2023 року, зі сплатою відсотків у порядку та на умовах, визначених договором.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 25 червня 2008 року між банком та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, за умовами якого в іпотеку банку передана квартира АДРЕСА_2 , що належить іпотекодавцям на праві спільної часткової власності на підставі договору купівлі-продажу від 11 грудня 2007 року.

24 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг України» укладений договір купівлі-продажу кредитного портфеля, згідно з умовами якого продавець продав (переуступив) покупцю права на кредитний портфель, який включає в себе кредитні договори (перелік яких міститься у додатку № 1 до договору), в тому числі кредитний договір від 25 червня 2008 року № ML-C00/500/2008 (боржник ОСОБА_2 ), а покупець прийняв такий кредитний портфель та зобов`язався сплатити на користь подавця винагороду.

24 грудня 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг України» укладений договір про відступлення права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І. М., реєстраційний номер 9966, відповідно до якого ПАТ «ОТП Банк» відступило, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитними договорами, що забезпечені іпотекою/заставою (згідно з витягом з додатку № 1 до договору), в тому числі за кредитним договором від 25 червня 2008 року № ML-C00/500/2008та договором іпотеки (майнової поруки) від 25 червня 2008 року № PLM-C00/500/2008.

ОСОБА_1 є спадкоємцем майна ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме Ѕ частини квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка перебуває під іпотечною забороною на підставі договору іпотеки від 25 червня 2008 року № ML-C00/500/2008, укладеного для забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_2 перед ЗАТ «ОТП Банк» за кредитним договором від 25 червня 2008 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, а також в межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512, статті 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

У статті 350 Господарського кодексу України (далі - ГК України) факторинг визначений як передання чи зобов`язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.

Статтею 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі, шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

За змістом частини першої статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 ГК України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг.

У частинах першій, другій статті 7 цього ж Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг є фінансовою послугою.

Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Зазначене узгоджується із правовими висновками, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) зазначила про відсутність підстав для відступу від вказаних вище правових висновків Великої Палати Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 1079 ЦК України у договорах

факторингу фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відповідно до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи від 03 грудня 2009 року ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» є фінансовою компанією та має право здійснювати фінансові послуги, зокрема надавати послуги факторингу без отримання ліцензії та/або дозволів відповідно до законодавства (а. с. 49).

Встановивши, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є юридичною особою, на момент укладення договору купівлі-продажу кредитного портфеля та договору відступлення права вимоги (24 грудня 2010 року) мало статус фінансової установи за законодавством України, було внесене до Державного реєстру фінансових установ, мало право здійснювати фінансову послугу у виді факторингу, і вказані обставини не були спростовані позивачем під час розгляду справи, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про безпідставність доводів позивача про відсутність у ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» права на укладення договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 24 грудня 2010 року та договору відступлення права вимоги від 24 грудня 2010 року.

Під час укладення оспорюваних позивачем договорів вимоги щодо суб`єктного складу, обумовленого цивільним законодавством для такої категорії договорів, сторонами не порушено.

Ліцензія на здійснення операцій з валютними цінностями необхідна при укладенні кредитного договору, а в даному випадку між ПАТ «ОТП Банк» і ТОВ «ОТП Факторинг Україна» були укладені договори купівлі-продажу кредитного портфеля та відступлення прав вимоги, що не передбачають наявності генеральної або індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу.

Аналогічні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду

від 09 липня 2020 року у справі № 752/18402/16-ц (провадження

№ 61-1177св19), від 04 листопада 2020 року у справі № 562/3925/18 (провадження № 61-10905св20).

За визначенням, наведеним у пункті 2 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року № 15-93 (далі - Декрет № 15-93) в редакції, чинній на час укладення спірних договорів, під «валютними операціями» слід розуміти: операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов`язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов`язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов`язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Частиною другою статті 2 Декрету № 15-93 передбачено, що резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.

У розумінні приписів частин першої та другої статті 5 Декрету № 15-93 Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

У пункті 4 статті 5 Декрету № 15-93 наведено перелік операцій, які потребують отримання індивідуальної ліцензії резидентами і нерезидентами, зокрема підпунктами «в» та «г» передбачено отримання індивідуальної ліцензії у разі: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.

Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії (частина п`ята статті 5 Декрету № 15-93).

Виходячи із правового аналізу статті 1, частин першої, другої, четвертої статті 5 Декрету № 15-93 право вимоги за кредитним договором, яке перейшло від ПАТ «ОТП Банк» до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за договором факторингу, не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії. Під час укладення вказаного договору іноземна валюта як засіб платежу не використовувалась.

Колегія суддів не бере до уваги посилання у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 461/2900/11 (провадження № 61-2309св18), оскільки у справі, яка переглядається, установлено, що під час укладення оспорюваного позивачем договору факторингу ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не здійснювало валютні операції, на проведення яких необхідна ліцензія Національного банку України, в тому числі не використовувало іноземну валюту як засіб платежу.

Законом встановлені певні обмеження, в тому числі в частині необхідності отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України, у разі укладення певних видів цивільно-правових договорів в іноземній валюті, зокрема кредитних.

Пунктом 1.2 Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв`язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 09 серпня 2002 року № 297 (далі - Положення надання генеральних ліцензій), небанківська фінансова установа має право здійснювати операції, передбачені статтею 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», якщо вони є валютними операціями, тільки після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Відповідно до підпункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг належить до фінансових послуг.

Наведене Положення надання генеральних ліцензій містить застереження, яке зводиться до того, що небанківська фінансова установа має право надавати фінансові послуги, якщо вони є валютними операціями, лише після отримання генеральної ліцензії згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету № 15-93.

Проте у справі, яка переглядається, установлено, що укладений між банком та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» договір факторингу не містить ознак валютної операції, сторонами вказаного договору не використовувалась іноземна валюта як засіб платежу, а ТОВ «ОТП «Факторинг Україна» відповідно до свідоцтва про реєстрацію фінансової установи від 03 грудня 2009 року є фінансовою компанією та має право здійснювати фінансові послуги, зокрема надавати послуги факторингу без отримання ліцензії та/або дозволів відповідно до законодавства.

Посилання у касаційній скарзі на те, що з оскаржуваного договору купівлі-продажу кредитного портфеля не вбачається здійснення оплати за отримані права вимоги до боржника, є необґрунтованими, оскільки факт розрахунків між сторонами за укладеним між ними договором може мати значення для вирішення питання про виконання зобов`язання однієї сторони договору перед іншою.

Виконання умов щодо оплати за договором про відступлення права вимоги до боржника та подання відповідних доказів має значення для реалізації прав нового кредитора, який замінив первісного кредитора у зобов`язанні, зокрема для підтвердження правонаступництва, в тому числі процесуального, або для спростування боржником пред`явлених до нього вимог нового кредитора як таких, що останнім не набуті в силу невиконання умов договору щодо оплати.

Проте такі питання не входять у межі дослідження у цій справі з урахуванням змісту позовних вимог, які зводяться до визнання договору недійсним, зокрема з підстав порушення правил суб`єктного складу учасників такого правочину, та заявлені особою, яка не є стороною у цьому договорі.

Докази проведення відповідної оплати за договором про відступлення прав вимоги можуть підтверджувати права нового кредитора у зобов`язанні та мають значення для реалізації цих прав. Проте в рамках даного спору новий кредитор жодних вимог не пред`являв.

Обставини проведення розрахунків між сторонами договору факторингу не впливають у даному випадку на права і обов`язки позивача як боржника у кредитному зобов`язанні та не спростовують презумпцію правомірності правочину щодо переходу права вимоги стосовно конкретного боржника.

Колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування судами висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 591/4552/17 (провадження № 61-46099св18), від 20 січня 2021 року у справі № 1512/1742/12 (провадження №61-12778св19),оскільки вказаними постановами, за результатами скасування судових рішень, справи направлено на новий розгляд до суду першої (чи апеляційної) інстанції, що не означає остаточного вирішення відповідної справи, а отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у такій справі. За результатами нового розгляду цих справ фактично-доказова база у них може істотно змінитися, оскільки сам новий розгляд став наслідком недостатнього дослідження і встановлення у справі обставин і доказів, а така зміна, у свою чергу, вплине на правові висновки.

Крім того, у наведених справах іншими є обставини укладення договорів факторингу та їх суб`єктний склад, у порівнянні зі справою, що переглядається.

Колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування судами висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), оскільки висновки у справі, що переглядається, не суперечать наведеним у вказаній постанові висновкам.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду, з поміж викладених у ній висновків, виходила з того, що у справі, яка переглядалась, відбулася заміна кредитодавця - банку, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на іншу юридичну особу, яка не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та може надавати фінансові послуги, у тому числі і у формі факторингу. Установивши, що оспорюваний правочин суперечить приписам цивільного законодавства щодо суб`єктного складу договору факторингу, суд дійшов висновку, що такі обставини зумовлюють його недійсність.

У справі, яка переглядається, установлено, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є фінансовою установою, тобто, наділена правом на здійснення фінансових послуг у тому числі, операцій з факторингу, тобто суб`єктний склад такого правочину сторонами дотримано.

Колегія суддів, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що судами були ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів.

Інші доводи касаційної скарги за своїм змістом зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності їх переоцінки, зокрема, надання переваги поданим стороною позивача доказам, які за доводами заявника доводять підстави недійсності відступлення права вимоги до боржника у кредитному зобов`язанні, що відбулось на підставі договору купівлі-продажу кредитного портфеля, укладеного між банком та фінансовою установою.

Проте такі аргументи належним чином перевірені судами попередніх інстанцій та спростовані під час розгляду справи з урахуванням установлених конкретних обставин та поданих сторонами доказів.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 11 листопада 2020 року та постанову Сумського апеляційного суду від 28 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк