УХВАЛА

17 березня 2021 року

м. Київ

справа № 695/867/17-ц

провадження № 61-9917св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Карпенко С. О., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

заінтересована особа - Міністерство соціальної політики України,

заінтересована особа - Російська Федерація,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2017 року у складі судді Середи Л. В. та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 24 травня 2017 року у складі колегії суддів: Фетісової Т. Л., Бородійчука В. Г., Василенко Л. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про встановлення факту, що має юридичне значення: факту його поранення при виконанні обов`язку військової служби 18 лютого 2015 року на території Донецької області в районі селища Логвинове, унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 зазначав, що 21 липня 2014 року його призвано на військову службу у військову частину В3002. З 29 вересня 2014 року його переведено до військової частини 3017, яку передислоковано

до м. Мелітополя Запорізької області, а згодом - до с. Кримського,

що знаходиться у Новоайдарському районі Луганській області,

та до м. Дебальцева Горлівського району Донецької області. У ході бойових дій

у зоні проведення антитерористичної операції в районі с. Логвинове Бахмутського району Донецької області заявник потрапив у засідку противника і під час перестрілки отримав вогнепальне поранення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Ухвалою Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2017 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 .

Відмовляючи у відкритті провадження за заявою в порядку окремого провадження про встановлення факту, що має юридичне значення, суд першої інстанції, керуючись частиною четвертою статті 256 ЦПК України, виходив з того, що юридичний факт поранення, про встановлення якого просить заявник,

не може встановлюватися у справах окремого провадження.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 24 травня 2017 року ухвалу Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2017 року залишено без змін.

Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд вважав,

що, встановивши дійсні обставини справи, суд дав належну оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення справи, та ухвалив у справі законне і обґрунтоване рішення, підстав для скасування якого апеляційний суд не встановив.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просить ухвалу Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області від 28 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Черкаської області від 24 травня 2017 року скасувати й направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не з`ясували суті його заяви, оскільки він просив встановити не просто факт його поранення при виконанні обов`язку військової служби, а факт такого поранення внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Встановлення такого факту в інший, позасудовий, спосіб законодавством

не передбачено, тому він позбавлений можливості його встановити інакше, ніж шляхом звернення до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, та не може скористатися своїм правом отримати допомогу гуманітарних та інших міжнародних організацій.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ від 22 червня 2017 року відкрито касаційне провадження

в указаній справі і витребувано цивільну справу № 695/867/17-ц

із Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області.

Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін

до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду

та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

20 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями

від 06 червня 2019 року справу № 695/867/17-ц призначено судді-доповідачеві Бурлакову С. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2019 року справу за заявою ОСОБА_1, заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, призначено

до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження

без повідомлення учасників справи у складі колегії із п`яти суддів.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 21 липня 2014 року ОСОБА_1 призвано на військову службу у військову частину В3002.

З 29 вересня 2014 року його переведено до військової частини 3017, яку передислоковано до м. Мелітополя Запорізької області, а згодом -

до с. Кримського, що на Луганщині, та до м. Дебальцева.

В ході бойових дій в зоні проведення антитерористичної операції в районі населеного пункту Логвінове заявник потрапив у засідку противника і під час перестрілки отримав вогнепальне поранення.

У поданій заяві ОСОБА_1 просить встановити факт, що має юридичне значення, про його поранення при виконанні обов`язку військової служби

18 лютого 2015 року на території Донецької області в районі с. Логвинове внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

з огляду на таке.

Розглянувши заяву ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, відмовив у відкритті провадження у справі, дійшовши висновку про те, що заява про встановлення фактів одержання поранень і контузій при виконанні обов`язків військової служби не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки законодавством визначено позасудовий порядок установлення факту поранення при виконанні обов`язків військової служби.

Водночас касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не з`ясували суті його заяви, оскільки він просив встановити

не просто факт його поранення при виконанні обов`язку військової служби,

а факт такого поранення внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. Встановлення такого факту в інший, позасудовий, спосіб законодавством не передбачено, тому він позбавлений можливості його встановити інакше, ніж шляхом звернення до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, та не може скористатися своїм правом отримати допомогу гуманітарних та інших міжнародних організацій.

Колегія суддів вважає, що у справі, яка є предметом перегляду, є виключна правова проблема.

Так, у постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі

№ 127/16029/18 (провадження № 61-43781св18), від 18 липня 2018 року у справі № 285/3000/17-ц (провадження № 61-46св18), від 18 грудня 2019 року у справі

№ 638/17042/18 (провадження № 61-7525св19) колегії суддів зробили висновки, що суд першої інстанції належним чином не з`ясував суті вимог заявника, зокрема, для встановлення якого саме юридичного факту він звернувся до суду факту поранення чи факту збройної агресії Російської Федерації, внаслідок якої він отримав поранення, та дійшов передчасного висновку, що така заява

не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Апеляційний суд

всупереч нормам статей 367, 382 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, не зазначив конкретних обставин і фактів,

що їх спростовують. Вказавши, що законодавством визначений позасудовий порядок установлення факту, встановити який просив заявник, апеляційний суд не зазначив та не конкретизував, який саме порядок.

У постанові Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі № 711/7922/17 (провадження № 61-41461св18) колегія суддів зробила висновок, що суд апеляційної інстанції правильно виходив з того, що юридичний факт,

про встановлення якого порушує питання заявник (наявність збройної агресії проти України зі сторони Російської Федерації), є загальновідомим

та не підлягає встановленню в порядку окремого провадження. У зв`язку

зі смертю сина було видано свідоцтво про смерть, а причина смерті не може бути встановлена у судовому порядку.

У постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 363/2981/16-ц (провадження № 61-4043св18), від 06 червня 2018 року у справі

№ 428/13977/16-ц (провадження 61-3831св18) колегії суддів зробили висновки про те, що відповідно до частини третьої статті 5 Закону України

"Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина

на тимчасово окупованій території покладається на Російську Федерацію

як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права. Суди попередніх інстанцій всупереч вищевказаним положенням закону

та нормам статей 212, 214, 234, 315 ЦПК України 2004 року не звернули уваги на те, що встановлення факту, що має юридичне значення, а саме: що вимушене переселення заявників з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області, можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового, способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між переселенням осіб із зони проведення бойових дій на сході України та військовою агресією Російської Федерації. Отже, суди, відмовляючи в задоволенні заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, фактично позбавили заявників права

на встановлення причини їх внутрішнього переселення. (…) Ураховуючи викладене, колегії суддів дійшли висновку про те, що відповідальність

за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі частині Луганської області, покладено на Російську Федерацію як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено статтею 5 Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим

на тимчасово окупованій території України", частиною четвертою статті 2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій

та Луганській областях", та підтверджує факт того, що вимушене переселення заявників у липні 2014 року з окупованої території Луганської області відбулось унаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України та окупації Російською Федерацією частини території Луганської області. Зазначений юридичний факт заявники довели, суди підтвердили, проте дали йому неправильну правову оцінку. Висновки судів про те, що встановлення факту, який просять встановити заявники, належить до повноважень відповідних державних органів, які нормативно-правовими актами цей факт встановили,

і що цей факт є загальновідомим, лише підтверджують те, що заява

є обґрунтованою та підлягає задоволенню. А доводи судів про те, що з огляду на наведене цей факт не потребує судового підтвердження, є помилковими і такими, що суперечать статті 124 Конституції України, статті 256 ЦПК України 2004 року, оскільки заявники довели, що від встановлення цього юридично значимого для них факту залежить виникнення, зміна та припинення правовідносин, в яких вони через дії Російської Федерації вимушено беруть участь.

Таким чином, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду неодноразово зазначив про можливість встановлення не самого факту поранення, смерті

чи вимушеного переселення внаслідок збройної агресії Російської Федерації,

а про можливість встановлення причинно-наслідкового зв`язку між певною подією та збройною агресією Російської Федерації (факт, визнаний нормативно-правовим актом).

Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року

у справі № 536/1039/17 (провадження № 14-610цс18) зроблено висновок про те, що суд першої інстанції задовольнив заяву про встановлення факту,

який має юридичне значення, а саме встановив, що заявник втратив статус громадянина-резидента та набув статус громадянина-нерезидента. Разом з тим апеляційний суд провадження у справі закрив, вважаючи, що від набуття

або втрати громадянином статусу резидента (нерезидента) не залежить зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичної особи. А оскільки спірні правовідносини пов`язані зі сплатою податків та інших обов`язкових платежів, справа має розглядатися за правилами адміністративного судочинства

(пункт 18). (…) У заяві про встановлення факту, що має юридичне значення, заявник не обґрунтовував, для відновлення яких саме порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів йому необхідно, щоби суд встановив факти втрати статусу громадянина-резидента та набуття статусу громадянина-нерезидента (пункт 22). З огляду на зміст заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, а також касаційної скарги заявник прагне встановити у суді факти втрати статусу громадянина-резидента та набуття статусу громадянина-нерезидента для уникнення в майбутньому ймовірного порушення, невизнання чи оспорення його прав, зокрема у випадках подвійного оподаткування доходів заявника, отриманих й оподаткованих у Республіці Болгарії, а також ввезення

на територію України транспортного засобу особистого користування, зареєстрованого у Республіці Болгарії, на строк, що перевищує 60 днів протягом одного року. Жодних доводів про те, що будь-яка із заінтересованих осіб порушує, не визнає чи оспорює права заявника, як і про те, що є обґрунтовані фактами ризики їх порушення, невизнання чи оспорювання, у вказаній заяві,

як і в касаційній скарзі немає (пункт 23). Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про закриття провадження у справі. Вимога про встановлення фактів втрати статусу громадянина-резидента та набуття статусу громадянина-нерезидента не може розглядатися у судовому порядку безвідносно до дій заінтересованих осіб щодо конкретних прав, свобод та інтересів заявника. Вказані факти можуть бути встановлені судом, зокрема, під час розгляду справ щодо оподаткування доходів заявника чи порушення ним митних правил, а не в окремому чи позовному провадженні за правилами цивільного судочинства (пункт 25).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі

№ 569/7589/17 (провадження № 14-560цс18) зроблено висновок про те,

що законодавством передбачено позасудовий порядок встановлення факту постійного проживання на територіях радіоактивного забруднення, який надає право на передбачені законом пільги. Установлений нормативно-правовими актами порядок призначення пенсії на пільгових умовах передбачає

і встановлення органом ПФУ відповідного факту, а рішення вказаного органу щодо призначення підлягає оскарженню у встановленому законом порядку. Частиною першою статті 6 КАС України (у редакції, чинній на час звернення

до суду із заявою) та частиною першою статті 5 цього ж Кодексу (у редакції

від 03 жовтня 2017 року) передбачено право кожної особи звернутися

до адміністративного суду, якщо вона вважає, що рішенням, дією

чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Відповідно до частини першої статті 17 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою та розгляду справи судом першої інстанції) юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності (пункт 1 частини другої цієї статті). Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі

на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою та розгляду справи судом першої інстанції; пункт 7 частини першої статті 4 КАС України у редакції

від 03 жовтня 2017 року). Пенсійний фонд України (його територіальні органи)

є суб`єктом владних повноважень, наділеним владними управлінськими функціями у сфері пенсійного забезпечення. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 18 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду

із заявою та розгляду справи судом першої інстанції) місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні всі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб із суб`єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг. Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що суд першої інстанції, розглядаючи заяву заявника, не виконав вимог частини четвертої статті 315 та частини шостої статті 294 ЦПК України, відповідно до яких, якщо

під час розгляду цивільної справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов у порядку цивільного судочинства на загальних підставах. Разом

з тим, якщо вирішення спору має розглядатися в позовному провадженні

за правилами адміністративного судочинства, то згідно з вимогами частини першої статті 377, пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України провадження

у цивільній справі підлягає закриттю. Таким чином, якщо при розгляді заяви

про встановлення факту, що має юридичне значення, визначено, що існує спір про право і справа має розглядатися за правилами того судочинства, за яким подано цю заяву, проте в порядку позовного провадження, то суд залишає заяву без розгляду. У випадку якщо справа підлягає розгляду в порядку іншого судочинства, ніж подано заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, то суд відмовляє у відкритті провадження або закриває провадження

у справі, якщо провадження у справі було відкрито. У справі, що розглядалась, вирішення спору із суб`єктом владних повноважень щодо права на отримання пенсії відповідно до пункту 4 частини першої статті 18 КАС України (у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою та розгляду справи судом першої інстанції) повинно було розглядатися в позовному провадженні за правилами адміністративного судочинства, тому апеляційний суд обґрунтовано закрив провадження у справі на підставі вимог частини першої статті 377, пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі

№ 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено такий висновок:

у порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів за наявності певних умов: а) згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; б) чинним законодавством

не передбачено іншого порядку їх встановлення; в) заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ,

який посвідчує факт, що має юридичне значення; г) встановлення факту

не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна

або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів. Справи

про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов: 1) факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна

або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

2) встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду

і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

3) заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено

із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо); 4) чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів. Перелік юридичних фактів, що підлягають встановленню в судовому порядку, зазначений у статті 315 ЦПК України, не є вичерпним. При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, окрім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів,

що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено

її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній. (…) Забезпечення ефективності захисту та створення умов для вільного вибору захисника є важливою складовою права на захист у кримінальному провадженні, як одного з обов`язкових аспектів більш широкої концепції - справедливого судового розгляду. Питання дотримання цих складових права

на захист у поєднанні із всебічною оцінкою щодо вини або невинуватості підсудного, а також наявністю та встановленням істотних порушень вимог кримінального процесуального законодавства через неучасть захисника

у провадженні на різних стадіях можуть призвести до скасування судових рішень, як таких, що перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення. Такі питання вирішуються судом у межах відповідного кримінального провадження та в порядку кримінального процесуального законодавства. Ці юридичні факти не можуть встановлюватися та відповідна їм правова оцінка не надається під час розгляду іншої справи

та за правилами, в тому числі й цивільного судочинства. …суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок, що вказане питання щодо права

на захист підсудного має розглядатися під час судового розслідування (кримінального провадження) за правилами кримінального процесуального судочинства, тому обґрунтовано закрили провадження у справі на підставі частини першої статті 255 ЦПК України, оскільки така справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Поряд із цим Велика Палата Верховного Суду зазначає, що вимога заявника про встановлення факту порушення його права на захист під час розгляду кримінальної справи у суді касаційної інстанції стосується вчинення (невчинення) судом передбачених процесуальним законом дій. Закони України не передбачають можливості розгляду в суді заяв про визнання чи встановлення фактів незаконності дій/бездіяльності іншого суду під час вирішення та розгляду справ, оскільки такі дії/бездіяльність є пов`язаними з розглядом судової справи навіть після його завершення. Велика Палата Верховного Суду вважає, що встановлення судом вказаного факту за такою вимогою буде втручанням у здійснення правосуддя іншим судом. …чинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди під час розгляду та вирішення справи, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій

і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу із встановленням за судовим рішенням юридичних фактів щодо суду (судді). … Аналогічні висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року (провадження

№ 14-399цс18), а також від 20 березня 2019 року (провадження № 14-655цс18). Велика Палата Верховного Суду вважає, що суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про те, що вимоги заявника про встановлення передбачених підстав для призначення чи відмови в призначенні захисника

під час розгляду кримінальної справи вирішуються в межах цієї справи, однак

не зазначили, що такі не можуть розглядатися шляхом встановлення такого факту в іншій справі за правилами будь-якого судочинства, а не лише цивільного. Отже закриття провадження у цій справі є правильним саме з цих мотивів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі

№ 310/8703/17 (провадження № 14-98цс19) зроблено висновок, що заявник звернувся до суду з метою отримання доказу, який підтверджував

би правомірність його дій, спрямованих на отримання статусу інваліда війни. Тому правильним є висновок судів про те, що оскільки законодавство передбачає спеціальний порядок встановлення статусу інваліда війни,

то в окремому провадженні не може бути встановлений юридичний факт залучення заявника до складу невоєнізованих формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції, який фактично підтвердить належність заявника до інвалідів війни (пункт 29). У випадку якщо заінтересована особа отримала від заявника документи, які підтверджують факт його залучення до формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, проте надала відмову, яку заявник, маючи документальні підтвердження зазначеного факту, вважає безпідставною, він може оскаржити такі дії заінтересованої особи до адміністративного суду, до повноважень якого належить, зокрема, перевірка законності й обґрунтованості відмови заінтересованої особи та оцінка наданих їй заявником документів як доказів його залучення до формувань цивільної оборони для виконання робіт з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС (пункт 30).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі

№ 162/760/17 (провадження № 14-550цс18) зроблено висновок про те,

що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку

їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право (пункт 30). Не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (пункт 31). Відповідно до частин третьої, четвертої статті 15 Закону

№ 796-XII підставами для визначення статусу потерпілих від Чорнобильської катастрофи, які проживають або працюють на забруднених територіях, є довідка про період проживання, роботи на цих територіях. Видача довідок про період роботи (служби) з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, а також на територіях радіоактивного забруднення, про заробітну плату за цей період здійснюється підприємствами, установами та організаціями (військкоматами), а про період проживання на територіях радіоактивного забруднення, евакуацію, відселення, самостійне переселення - органами місцевого самоврядування (пункт 32).

Отже, законом передбачено позасудовий порядок установлення юридичного факту, про який просить заявник. Тому заявник має можливість одержати документ, що засвідчує цей факт, звернувшись до вищевказаних органів державної влади та органів місцевого самоврядування (пункт 33). Водночас

із заявлених вимог видно, що між заявником і заінтересованими особами виник спір з приводу призначення заявнику пенсії на пільгових умовах, що передбачено статтею 55 Закону № 796-XII (пункт 34). Відповідно до пункту 4 частини першої статті 18 КАС України (у редакції закону, яка була чинною на момент подання заяви та розгляду справи судом першої інстанції) місцевим загальним судам

як адміністративним судам підсудні усі адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб із суб`єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат

за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг (пункт 35). При вирішенні питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, крім перевірки відповідності поданої заяви вимогам закону щодо форми та змісту, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність та юрисдикційність. Оскільки чинним законодавством передбачено позасудове встановлення певних фактів,

що мають юридичне значення, то суддя, приймаючи заяву, повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено

її розгляд до повноважень іншого органу. Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито - закриває провадження у ній

(пункт 36). З аналізу вказаних вище норм права можна зробити висновок

про те, що заява особи не підлягає розгляду в порядку окремого провадження,

а спір між нею та управлінням Пенсійного фонду України, сільською радою

щодо права на призначення пенсії на пільгових умовах відповідно до статті 55 Закону № 796-XII підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства (пункт 37).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі

№ 398/4017/18 (провадження № 14-215цс19) суд зробив висновок, що в частині першій статті 315 ЦПК України наведено перелік фактів, справи про встановлення яких розглядаються судом. Хоча за змістом частини другої цієї статті зазначений перелік не є вичерпним, проте у судовому порядку можуть бути встановлені тільки ті факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб (якщо законом

не визначено іншого порядку їх встановлення). Питання зміни національності громадянами України регулювалося Указом Президента України від 31 грудня

1991 року № 24 "Про порядок зміни громадянами України національності", відповідно до якого національність могла бути змінена особами, які при досягненні 16-річного віку та одержанні паспорта прийняли національність одного з батьків та бажали змінити її відповідно до національності другого

з батьків. Зміна національності провадилася відділом внутрішніх справ виконавчого комітету районної, міської, районної у місті ради народних депутатів за місцем проживання заявника. Зміна національності допускалася також і щодо осіб, які обрали національність до прийняття цього Указу. Вказаний Указ втратив чинність на підставі Указу Президента України від 27 січня 1999 року № 70/99. Чинним законодавством України не передбачено зазначення в актових записах цивільного стану та свідоцтвах про ДРАЦС національності батьків дитини

чи осіб, які вступають у шлюб. Тим самим забезпечується рівність усіх незалежно від національності чи етнічного походження, а також право особи вільно обирати та відновлювати національність, як це передбачено статтею 11 Закону України "Про національні меншини в Україні". Примушення громадян

у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається. Згідно

зі статтею 300 ЦК України особа має право на індивідуальність, на збереження своєї національної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право

на вільний вибір форм та способів прояву своєї індивідуальності, якщо вони

не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Таке право підпадає під захист статті 8 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод, яка передбачає, що кожна людина має право

на повагу до її особистого і сімейного життя. Держава не може втручатися

у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки. Стаття 11 Конституції України передбачає, що держава сприяє як консолідації

та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, так

і розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин в Україні. Згідно зі статтею 3 Рамкової конвенції про захист національних меншин (ратифікована Законом України від 09 грудня 1997 року

№ 703/97-ВР) кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і таке рішення або здійснення прав у зв`язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі. Відмова від фіксації національності в офіційних документах, що посвідчують особу,

та актових записах цивільного стану і відповідних свідоцтвах про державну реєстрацію актів цивільного стану повністю відповідає статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність громадян, зокрема, незалежно від етнічного походження, а також статті 11 Закону "Про національні меншини в Україні". Національна належність особи, таким чином, є актом її особистого самовизначення і жодним чином не впливає на публічно-правові відносини такої особи з державою. Фіксація факту національності особи в документі,

що її посвідчує, чи в актових записах цивільного стану створила би перешкоду вільному обранню чи відновленню національності, оскільки поставила би таке обрання чи відновлення у залежність від рішення державного органу. За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те,

що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства у зв`язку

з неможливістю встановлення в судовому порядку фактів щодо належності осіб до певної національності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі

№ 233/2929/17 (провадження № 14-284цс19) суд зробив висновок, що заявник звернувся із заявою про встановлення факту його участі у бойових діях, посилаючись на те, що він звертався до Міністерства оборони України

з проханням встановити йому статус учасника бойових дій під час здійснення АТО, проте отримав відповідь, що його до списку таких учасників не внесено. Встановлення цього факту необхідне заявникові для отримання статусу учасника бойових дій. При цьому рішення, дії чи бездіяльність органів, уповноважених приймати рішення про надання статусу учасника бойових дій, заявник

не оскаржує. З огляду на викладене справа не містить ознак публічно-правового спору. Крім того, заявник звернувся до суду із заявою в порядку окремого провадження, яке є видом непозовного цивільного судочинства, посилаючись

на положення статей 256 - 259 ЦПК України у редакції, чинній на час його звернення до суду. Проаналізувавши норму статті 6 Закону № 3551-XII можна зробити висновок, що на час заявленого заявником завершення участі в АТО

у листопаді 2014 року законодавством не було передбачено визнання учасниками бойових дій осіб, які у складі добровольчих формувань брали участь в АТО. Відповідно й затверджений на виконання цього Закону Порядок

не визначав процедуру надання статусу учасника бойових дій таким особам. Зміни до Закону № 3551-XII, згідно з якими учасниками бойових дій визнаються, зокрема, особи, які у складі добровольчих формувань, що були утворені

або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету

та територіальної цілісності України, брали безпосередню участь в АТО, внесені Законом України від 07 квітня 2015 року № 291-VIII "Про внесення змін до Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" щодо статусу осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України" та набрали чинності 19 червня 2015 року. Зазначене стало підставою для внесення відповідних змін до Порядку, яким визначено процедуру надання статусу учасника бойових дій таким особам, перелік документів, необхідних для прийняття такого рішення, та органів, уповноважених на їх прийняття. Вказані зміни набрали чинності на час звернення заявника до суду з цією заявою. …

Проаналізувавши норми Порядку та Положення можна дійти висновку,

що встановлення факту участі особи в АТО є складовою процесу надання

їй статусу учасника бойових дій, для якого визначений позасудовий порядок, який здійснюють спеціально уповноважені на це органи (комісії, міжвідомчі комісії). Насамперед передбачено звернення особи, яка претендує на надання статусу учасника бойових дій, до комісії, а в разі відмови в наданні такого статусу особа має право звертатися до суду для оскарження рішення комісії,

в тому числі щодо встановлення факту участі в АТО чи інших подіях, які дають право на визнання його учасником бойових дій. Під час вирішення комісією питання про надання особі статусу учасника бойових дій підлягають дослідженню ті самі обставини, на які заявник послався, обґрунтовуючи заяву про встановлення факту його участі у бойових діях. Розгляд такої заяви судом

є фактично перебиранням на себе органом судової влади функції, яку покладено на спеціально уповноважений орган, що має відповідну компетенцію. При цьому заявник не навів обставин, які свідчили б про неможливість отримання документа, що посвідчує його участь у бойових діях в інший спосіб. Адже, відповідно до Порядку та Положення показання певних осіб, визначених ними, входить до переліку документів, які підтверджують участь у бойових діях

та надаються до відповідної комісії для підтвердження такої участі. Зазначення

у пункті 14 Положення про те, що рішення суду, в якому встановлений факт участі в бойових діях чи інших подіях, що дають право на визнання особи учасником бойових дій, визнається як документ, що підтверджує право громадянина

на визнання його учасником бойових дій, не означає, що такий факт може бути встановлений за заявою про встановлення факту, що має юридичне значення. Вказаний факт суд може встановити в разі оскарження громадянином рішення спеціально уповноваженого органу, що має відповідну компетенцію. Таким чином, на час звернення заявника до суду із цією заявою чинне законодавство передбачало позасудову процедуру підтвердження особою її участі в бойових діях з метою отримання статусу учасника бойових дій. Визначено орган, який уповноважений приймати таке рішення, встановлено перелік документів, необхідних для підтвердження участі особи в бойових діях. Перекладання на суд функцій такого органу суперечило б вимогам закону, створило б умови для уникнення встановленої законодавством процедури отримання статусу учасника бойових дій та поставило б у нерівні умови осіб, які отримують такий статус

з дотриманням цієї процедури. Проте особа, якій рішенням уповноваженого органу (комісії) відмовлено у визнанні учасником бойових дій, не позбавлена права звернутися до суду з метою оскарження такого рішення, і під час дослідження обставин відмови в позовному провадженні можуть досліджуватися, зокрема, докази, надані особою на підтвердження факту участі

у бойових діях, разом з іншими обставинами, заслуховуватись доводи

і заперечення сторін. З урахуванням наведеного зазначений спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а повинен вирішуватись

у позасудовому порядку відповідно до встановленої законодавством процедури.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 161/853/19 (провадження № 14-481цс19) зроблено висновок про те,

що не можуть розглядатися судами заяви про встановлення фактів належності до осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, до ветеранів

чи інвалідів війни, проходження військової служби, перебування на фронті,

у партизанських загонах, одержання поранень і контузій при виконанні обов`язків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення учбового закладу і одержання відповідної освіти, одержання урядових нагород. Відмова відповідного органу в установленні такого факту може бути оскаржена заінтересованою особою до суду в порядку, передбаченому законом (пункт 23). Порядок встановлення факту участі особи у бойових діях, в тому числі під час АТО на сході України, визначений Порядком надання статусу учасника бойових дій особам, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України

від 20 серпня 2014 року № 413 (далі - Порядок) (пункт 24). Відповідно до абзацу третього пункту 2 Порядку статус учасника бойових дій надається особам,

які у складі добровольчих формувань, що були утворені або самоорганізувалися для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні

її проведення, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення, за умови, що в подальшому такі добровольчі формування згідно з переліком, визначеним Антитерористичним центром при Службі безпеки України та Генеральним штабом Збройних Сил, були включені до складу Збройних Сил, Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції, Національної гвардії та інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів (пункт 25). Відповідно

до абзацу 2 пункту 6 Порядку для надання статусу учасника бойових дій особам, зазначеним в абзацах другому і третьому пункту 2 цього Порядку, які брали участь в антитерористичній операції, командири (начальники) військових частин (органів, підрозділів) або інші керівники підприємств, установ та організацій

у місячний строк після завершення особами виконання завдань антитерористичної операції в районах її проведення (після видання відповідного наказу керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України

або особи, яка його заміщує, першого заступника чи заступника керівника Антитерористичного центру при Службі безпеки України) зобов`язані подати на розгляд комісії, утвореної міністерством, центральним органом виконавчої влади чи іншим державним органом, у підпорядкуванні яких перебували військові частини (органи, підрозділи), установи та заклади, у складі яких проходили службу особи, довідки за формою згідно з додатком 1 та документи, передбачені пунктом 4 цього Порядку, які є підставою для надання особам статусу учасника бойових дій. У разі коли місце постійної дислокації військової частини (органу, підрозділу) або підприємства, установи та організації розташоване безпосередньо в районі проведення антитерористичної операції, документи командирами (начальниками) або іншими керівниками підприємств, установ та організацій подаються на розгляд комісії не раніше ніж через 30 календарних днів після зарахування осіб до списків військової частини (органу, підрозділу) або підприємства, установи та організації чи призначення

їх на відповідні посади (пункт 26). Саме в довідці про безпосередню участь особи

в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України зазначається період, в який особа безпосередньо брала участь в антитерористичній операції, забезпеченні

її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі/районах проведення антитерористичної операції (пункт 27). Суди встановили, що заявник має довідку про безпосередню участь особи

в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, в якій зазначено, що заявник

в інший, ніж зазначено у заяві, строк безпосередньо брав участь

в антитерористичній операції (пункт 28). Таким чином, суди правильно встановили, що заява про встановлення юридичного факту, який просить встановити заявник, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства,

у зв`язку з чим ухвалою суду першої інстанції, залишеною без змін постановою апеляційного суду, провадження у справі було закрито правильно (пункт 30).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі

№ 287/167/18 (провадження № 14-505цс19) суд зробив висновок, що, вирішуючи питання про прийняття заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, суддя, зокрема, зобов`язаний з`ясувати питання про підсудність

та юрисдикційність, тобто суддя повинен перевірити, чи може взагалі ця заява розглядатися в судовому порядку і чи не віднесено її розгляд до повноважень іншого органу (пункт 33). Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито, - закриває провадження у ній (пункт 34). Чинним законодавством передбачено позасудовий порядок встановлення факту постійного проживання на територіях радіоактивного забруднення, який надає право на передбачені законом пільги (пункт 47). Установлений нормативно-правовими актами порядок призначення пенсії на пільгових умовах передбачає і встановлення органом Пенсійного фонду України відповідного факту, а рішення вказаного органу щодо призначення пенсії на пільгових умовах підлягає оскарженню

у встановленому законом порядку (пункт 48). Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що суд першої інстанції, розглядаючи заяву фізичної особи, дійшов обґрунтованого висновку щодо юрисдикції розгляду зазначеного спору, однак помилково залишив заяву без розгляду, не врахувавши, що якщо судова справа підлягає розгляду в порядку іншого судочинства, ніж те, в межах якого подано відповідну заяву, то суд має відмовити у відкритті провадження або закрити провадження у справі, якщо провадження у справі було відкрите (пункт 55). Разом з тим, якщо вирішення спору має розглядатися в позовному провадженні за правилами адміністративного судочинства, то згідно з вимогами частини першої статті 377, пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України провадження

у цивільній справі підлягає закриттю (пункт 56). Таким чином, якщо при розгляді заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, визначено, що існує спір про право і справа має розглядатися за правилами того судочинства,

за яким подано цю заяву, проте в порядку позовного провадження, то суд залишає заяву без розгляду (пункт 57). У разі якщо справа підлягає розгляду

в порядку іншого судочинства, ніж подано заяву про встановлення факту, що має юридичне значення, то суд відмовляє у відкритті провадження або закриває провадження у справі, якщо провадження у справі було відкрито (пункт 58).

У справі, що розглядається, вирішення спору із суб`єктом владних повноважень щодо права на отримання пенсії відповідно до частини другої, пункту 3 частини шостої статті 12, пункту 2 частини першої статті 263 КАС України має розглядатися у спрощеному позовному провадженні як справа незначної складності за правилами адміністративного судочинства, тому апеляційний суд обґрунтовано закрив провадження у справі на підставі частини першої статті 377, пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України (пункт 59).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі

№ 210/4458/15-ц (провадження № 14-354цс19) зроблено висновок про те,

що підставою для звернення із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, стала відмова прокуратури надати заявниці довідку

про реабілітацію за статтею 1 Закону України від 17 квітня 1991 року № 962-XII

"Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", хоча мати заявниці

(з якою вона, не будучи засудженою, відбувала заслання) отримала,

як встановив суд апеляційної інстанції, саме таку довідку. Тобто заявниця фактично оспорює правомірність дій прокуратури, яка щодо однієї сім`ї,

що відбувала заслання, видала довідки про реабілітацію за різними статтями Закону № 962-XII: матері заявниці, засудженій позасудовим органом, видала довідку про реабілітацію на підставі статті 1 Закону № 962-XII, а заявниці - про реабілітацію на підставі статті 3 Закону № 962-XII (пункт 34). Оскільки законодавство України передбачає спеціальний порядок встановлення статусу реабілітованої особи, то юридичний факт реабілітації особи за конкретною статтею Закону № 962-XII не може бути встановлений за правилами цивільного судочинства в окремому провадженні. У разі якщо особа отримала

від прокуратури документ, який підтверджує факт її реабілітації, проте

не погоджується з обраною для реабілітації юридичною підставою, ця особа може оскаржити відповідні дії прокуратури до адміністративного суду,

до повноважень якого належить, зокрема, перевірка законності

й обґрунтованості дій відповідного суб`єкта владних повноважень у сфері публічно-правових відносин (пункт 35). Крім того, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що за змістом заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, заявниця фактично скаржиться на дискримінацію з боку держави України, яка в особі її органів реабілітувала заявницю та матір за різними статтями Закону № 962-XII, з огляду на що ці особи були поставлені у різне становище: матір заявниці, яка була засуджена позасудовим органом, могла претендувати на пільги, передбачені для реабілітованих за статтею 1 Закону

№ 962-XII, а заявниця, яка не була засуджена цим органом, а спільно з матір`ю перебувала у засланні, таких пільг не отримала, оскільки для її реабілітації була застосована стаття 3 Закону № 962-XII без належного, за твердженням заявниці, обґрунтування. Заявниця вважає, що, перебуваючи у засланні, вона на рівні

з матір`ю, засудженою позасудовим органом, зазнала необґрунтованого порушення її прав і свобод, а тому мала право на реабілітацію за тією ж,

що і її матір, - статтею 1 Закону № 962-XII. Проте з позовом про визнання дій держави України дискримінаційними з наведених підстав і про усунення наслідків дискримінаційного поводження, які, як зазначила заявниця,

не дозволяють їй отримати передбачені чинним законодавством пільги, вона

не зверталася (пункт 36). З огляду на все вищевказане Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що цю справу не можна розглядати за правилами цивільного судочинства

у поряду окремого провадження (пункт 39).

Згідно з частиною першою статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів,

що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов`язаний роз`яснити учасникам справи їхні права та обов`язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного

і об`єктивного з`ясування обставин справи (частина перша статті 294 ЦПК України).

Суд розглядає справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення,

які передбачені частинами першою, другою статті 315 ЦПК України. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення. Зі змісту зазначених норм права, а також роз`яснень, наданих судам у пункті 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5 "Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення"випливає, що в порядку окремого провадження суд розглядає справи про встановлення фактів, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; із заяви про встановлення факту не вбачається спору про право; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.

Отже, у судовому порядку встановлюються лише такі факти, які мають юридичні наслідки і від встановлення яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав заявника, і в судовому порядку їх встановлення можливе лише тоді, коли законодавством не передбачено іншого порядку

їх встановлення.

При зверненні до суду із заявою про встановлення юридичного факту важливе значення має мета його встановлення, оскільки саме вона дає можливість зробити висновок, чи дійсно цей факт є юридичним і чи передбачає він правові наслідки.

ОСОБА_1 звернувся до суду з метою встановлення факту, що має юридичне значення, у порядку, передбаченому статтею 315 ЦПК України. Метою встановлення такого факту є визначення статусу заявника як особи,

яка перебуває під захистом Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих

у діючих арміях (далі - Конвенція), яка набрала чинності 21 жовтня 1950 року, ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР від 03 липня 1954 року, тобто отримати статус жертви міжнародного збройного конфлікту, з подальшим отримання допомоги від гуманітарних організацій.

Статтею 2 Конвенції передбачено, що, крім положень, які виконуються в мирний час, ця Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. В усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо одна з них не визнає стану війни. Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території держави однієї з Високих Договірних Сторін, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір. Хоча одна з держав, які перебувають у Конвенції, може не бути учасницею цієї Конвенції, держави, які є її учасницями, залишаються зобов`язаними нею у своїх взаємовідносинах. Крім того, вони зобов`язані Конвенцією стосовно зазначеної держави, якщо остання приймає та застосовує її положення. Статтею 4 Конвенції передбачено, що нейтральні держави за аналогією застосовують положення цієї Конвенції щодо поранених і хворих, а також медичного та духовного персоналу збройних сил конфлікту, прийнятих або інтернованих на території їхніх держав,

а також знайдених померлих. Положеннями статті 13 Конвенції передбачено,

що вона застосовується до поранених і хворих, які належать, зокрема, до категорії та особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною цих збройних сил.

Частиною четвертою статті 2 Закону України від 18 січня 2018 року № 2268-VIII "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях" визначено, що відповідальність за матеріальну чи нематеріальну шкоду, завдану Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації, покладається на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права. При цьому відповідно до абзацу шостого преамбули вказаного Закону датою початку окупації частини території України, зокрема Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, є дата, визначена Законом України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України",

а саме 20 лютого 2014 року.

Дійсно факт поранення в судовому порядку встановлений бути не може, проте, обґрунтовуючи необхідність встановлення факту того, що поранення

при виконанні військової служби 17 березня 2015 року в районі с. Логвинове,

що в Донецькій області, він отримав внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, заявник акцентував на відсутності іншого позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв`язку між отриманням ним поранення та військовою агресією Російської Федерації, оскільки такий порядок законодавством не визначений.

Отже, по суті факт поранення був обґрунтуванням необхідності встановлення іншого факту, який суд не уточнив. Зі змісту обґрунтування заяви вбачається необхідність встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України, внаслідок якої заявник отримав поранення, з наведенням мотивів, для чого йому необхідне встановлення такого факту.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що справедливість судового рішення вимагає, щоб таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення й мають оцінюватись

у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи

та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю

й ретельністю - документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією. Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Краска проти Швейцарії" від 19 квітня 1993 року визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими

для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Вирішальною при виникненні, зміні або припиненні правовідношення

є не людська воля, а воля закону, яка наділила учасників правовідносин юридичною можливістю діяти. Тому юридичні факти - це підстави для наслідків дії правових норм. Життєві факти самі по собі не мають властивості бути

чи не бути юридичними фактами. Вони стають юридичними фактами у випадку, коли такого значення їм надають норми права. Факти одного й того ж виду можуть бути чи не бути юридичними фактами залежно від того, як вони розцінюються зведеною в законі волею законодавця.

Вирішальним є не так встановлення самого факту, як встановлення наслідків його настання та юридичне значення для розвитку правових відносин. Юридичним факт є не тому, що з його настанням право пов`язує наслідки, а тому, що у зв`язку з проявом факту право починає виконувати свою функцію - регулятивну та охоронну - і впорядковувати дії індивідів. Правові наслідки спричиняються не явищем як таким, а саме правовим регулюванням певної сукупності обставин, які й становлять юридичний факт.

У багатьох випадках для досягнення наслідків, установлених правовою моделлю поведінки учасників цивільних відносин, виникає необхідність у системному поєднанні декількох самостійних фактів, які мають юридичне значення. Сукупність юридичних фактів (юридичний склад), які в структурній єдності спричиняють наслідок у вигляді встановлення, реалізації і припинення суб`єктивних цивільних прав, юридичних обов`язків, цивільних правовідносин, загалом виявляється у багатошарових відносинах, зокрема як у цій справі. Таким чином правова природа юридичного факту зміщується з визнання державою відповідного явища дійсності як такого факту на визнання наслідку відповідного явища таким юридичним фактом.

Європейський суд з прав людини у постанові у справі "Олейніков (Oleynikov) проти Російської Федерації (скарга № 36703/04) вказав, що кожен має право пред`явити до суду будь-яку вимогу, що стосується його цивільних прав

та обов`язків. Таким чином це положення втілює право на суд, в якому право

на доступ до суду, яке слід розуміти як право на ініціювання справи в суді

у цивільних справах, є лише одним з аспектів (пункт 54). Разом з тим право

на суд не є абсолютним і може піддаватися обмеженням: вони непрямо допускаються, оскільки право доступу з огляду на саму його природу потребує регулювання державою (пункт 55). У цій справі Європейський суд з прав людини визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод, оскільки суди відмовили в розгляді позову заявника, застосували абсолютний державний імунітет від юрисдикції без жодного аналізу первісного правочину. У постанові від 14 січня 2014 року у справі "Джонс та інші (Jones and Others) проти Сполученого Королівства" за скаргами № 34356/06

і 40528/06 Європейський суд з прав людини пояснив, що державний імунітет

є однією з концепцій міжнародного права, що розвилася з принципу par in parem non habet imperium (рівний над рівним влади не має), на підставі якого одна держава не може підпадати під юрисдикцію іншої держави. Надання суверенного імунітету державі щодо цивільних справ переслідує законну мету, яка полягає у відповідності принципам міжнародного права, щоб підтримувати поважні і добрі відносини між державами на підставі поваги суверенітету іншої держави (пункт 188).

У зв`язку з різними підходами Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду до визнання певних подій юридичними фактами та певної сукупності подій і їх правових наслідків (юридичних складів) виключна правова проблема полягає у розв`язанні такого питання: чи підлягає встановленню в судовому порядку юридичний факт (юридичний склад) поранення фізичної особи внаслідок збройної агресії Російської Федерації щодо України?

Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу

в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу

на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне передати справу

на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему.

Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати справу № 695/867/17-ц за заявою ОСОБА_1 заінтересовані особи: Міністерство соціальної політики України, Російська Федерація, про встановлення факту, що має юридичне значення, на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню

не підлягає.

Головуючий Судді:

М. Є. Червинська С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев С. О. Карпенко

Є. В. Коротенко


Увага! Цей сервіс доступній
у повній версії iplex
Перейти до повної версії iplex

Розгорнути
Згорнути
Документ не має змісту
Сервіс недоступний у гостьовому тарифі
"Звіт про зміни" - сервіс для швидкого ознайомлення зі змінами документа.
Звіт містить тільки змінені абзаці документа у поточній та попередній редакціях із зазначенням доданих та вилучених фрагментів.
Судове рішення включено в список зв`язків, тому що
на це рішення посилаються:
це рішення посилається на:
sud
0
({'regnum':'96179393','version':7023,'code_sud':'Касаційний цивільний суд Верховного Суду','vid':'Ухвала','forma':'Цивільне','instance':'Касаційна','region':'м. Київ','date':'17.03.2021','title':'про встановлення факту, що має юридичне значення: факту його поранення при виконанні обов`язку військової служби 18 лютого 2015 року...','number':'695/867/17','suddja':'Бурлаков Сергій Юрійович','edrpou':'','links':'1618-15|st256|p4 1618-15|st256 1618-15 2147а-19 1618-15|st388 1618-15|st367 1618-15|st382 1207-18|st5|p3 1207-18|st5 1618-15|st212 1618-15|st214 1618-15|st234 1618-15|st315 2268-19|st2 254к/96-ВР|st124 2747-15|st6|p1 2747-15|st6 2747-15|st17|p1 2747-15|st17 2747-15|st3|p1 2747-15|st3 2747-15|st4|p1 2747-15|st4 2747-15|st18|p1 2747-15|st18 1618-15|st294|p6 1618-15|st294 1618-15|st255|p1 1618-15|st255 796-12|st15 796-12|st55 1618-15|st315|p1 24/91 70/99 2494-12|st11 435-15|st300 254к/96-ВР|st11 703/97-ВР 254к/96-ВР|st24 1618-15|st259 3551-12|st6 3551-12 291-19 413-2014-п 2747-15|st263|p1 2747-15|st263 962-12|st1 962-12 962-12|st3 1618-15|st293|p1 1618-15|st293 1618-15|st294|p1 1207-18 1618-15|st403 1618-15|st260 1618-15|st404'})