Постанова суду № 343/1294/18 від 04.03.2021 про визнання недійсним договору дарування

Постанова

Іменем України

04 березня 2021 року

м. Київ

справа № 343/1294/18

провадження № 61-14494св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

представник відповідачів - адвокат Ошуст Сергій Євгенович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка подана представником - адвокатом Ошустом Сергієм Євгеновичем, на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 04 березня 2020 року у складі судді Домбровської Г. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Фединяка В. Д., Бойчука І. В., Девляшевського В. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст вимог позовної заяви

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування.

Позовна заява мотивована тим, що 12 вересня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_2 безоплатно передала у власність ОСОБА_3, ОСОБА_4, а обдаровувані прийняли у власність належну дарувальнику трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 .

Вказував, що спірна квартира є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя його та ОСОБА_2, оскільки її придбано за спільні кошти і час перебування сторін у шлюбі. Дозвіл на відчуження вказаної квартири він не надавав.

Посилався на положення статей 65, 69, 70 СК України та положення статей 203, 215 ЦК України.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_5 просив суд:

- визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, що укладений 12 вересня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4 ;

- скасувати запис від 12 вересня 2016 року №16402110 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 ;

- скасувати запис від 12 вересня 2016 року № 16402078 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 .

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 04 березня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 12 вересня 2016 року між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 .

Скасовано запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 12 вересня 2016 року № 16402110 про державну реєстрацію права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 .

Скасовано запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності від 12 вересня 2016 року № 16402078 на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення районного суду мотивовано тим, що при укладенні ОСОБА_2 оспорюваного договору дарування не було отримано у письмовій формі згоди ОСОБА_1, як співвласника цієї квартири. Отже, було порушено вимоги статті 65 СК України, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним.

Районний суд вказав, що оскільки на підставі оскаржуваного правочину до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено записи про реєстрацію права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (запис від 12 вересня 2016 року № 16402110, запис від 12 вересня 2016 року № 16402078), для забезпечення відновлення порушених прав ОСОБА_1 у спірних правовідносинах, обґрунтованими є позовні вимоги про скасування запису від 12 вересня 2016 року № 16402110 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_4, та скасування запису від 12 вересня 2016 року № 16402078 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 .

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 - адвоката Ошуста С. Є., залишено без задоволення, а рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 04 березня 2020 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають положенням матеріального права, судове рішення ухвалено з дотриманням положень процесуального права, відтак, рішення районного суду не підлягає скасуванню.

Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції правильно встановив, що спірна квартира придбана за час перебування сторін у шлюбі, отже, є спільною сумісною власністю подружжя. Оскільки правочин вчинено без згоди ОСОБА_1, тому висновки районного суду про наявність підстав, передбачених статтею 230 ЦК України, для визнання правочину недійсним є правильними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі заявники, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просять оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У жовтні 2020 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 є необґрунтованими, отже, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню.

Зазначають, що спірна квартира не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, придбана ОСОБА_2 за її особисті кошти, відтак, висновки судів попередніх інстанцій про належність спірної квартири до майна подружжя та необхідність отримання згоди іншого з подружжя на її відчуження, є неправильними.

Вказує, що законодавством не передбачено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про поділ майна та визнання недійсними правочинів з підстави його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна.

Вважають, до участі у справі як третю особу слід було залучити приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Пітеляк С. В., оскільки саме вона посвідчувала оспорюваний договір дарування. Отже, суд першої інстанції не вирішив питання про склад осіб, які мають брати участь у справі.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявники вказують неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, а саме застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19) та від 19 серпня 2020 року у справі № 201/16327/16-ц (провадження № 61-43384св18), що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відзив на касаційну скаргу учасники справи не подали.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 27 квітня 1991 року (а. с.135).

12 січня 2006 року між підприємцем ОСОБА_6 та ОСОБА_2 укладено договір на дольову участь у будівництві житлового будинку з групи житлових будинків з вбудованими приміщеннями адміністративно-громадського призначення на АДРЕСА_1 (а. с. 104).

На підставі акту приймання-передачі приміщення згідно договору від 19 січня 2009 року ОСОБА_2 було передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 79,6 кв. м (а. с. 105)

18 березня 2010 року на підставі Рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 18 лютого 2010 року № 55 ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 79).

23 березня 2010 року ОСОБА_2 зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 80).

24 червня 2014 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано згідно свідоцтва про розірвання шлюбу від 24 червня 2014 року серія НОМЕР_1 (а. с. 99).

20 вересня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, ОСОБА_4 укладено договір дарування, відповідно до якого ОСОБА_2 безоплатно передала у власність ОСОБА_3, ОСОБА_4, а обдаровувані прийняли у власність належну дарувальнику трьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Пітеляк С. В. та зареєстрований в реєстрі за № 1365 (а. с. 77).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Згідно із частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно із частинами другою та третьою статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Судами встановлено, що спірна квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 була набута ОСОБА_2 за час перебування у шлюбі з ОСОБА_1 .

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та визнаючи недійсним оспорюваний договір дарування від 20 вересня 2016 року, районний суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість позову у зв`язку з належністю спірного майна до спільної сумісної власності подружжя та необхідність отримання згоди іншого співвласника такого майна на його відчуження.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні є рівними.

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя.

Отже, суди дійшли правильного висновку, що спірна квартира, набута сторонами під час шлюбу та є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та вважає, що позивачем доведено його позовні вимоги, підстав вважати, що спірне майно належить виключно ОСОБА_2 не має.

При цьому колегія суддів бере до уваги відсутність у матеріалах справи судового рішення про визнання спірної квартири особистою приватною власністю ОСОБА_2 .

З огляду на зазначене, відповідач ОСОБА_2 не спросувала презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, що є підставою для задоволення позову.

Крім того, розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності.

Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Доводи касаційної скарги про незалучення до участі у справі як третю особу приватного нотаріуса Івано-Франківського міського нотаріального округу Пітеляк С. В., яка посвідчувала оспорюваний договір дарування, як на підставу для скасування оскаржуваних судових рішень, колегія суддів відхиляє, оскільки оскаржуваними судовими рішення суди не вирішували питання про його права та обов`язки, а незалучення його до участі у справі не може бути підставою для скасування правильних по суті судових рішень.

Посилання заявників на застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеній у постанові Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 201/16327/16-ц (провадження № 61-43384св18) колегія суддів не враховує, оскільки правові висновки у вказаній справі щодо підстав визнання оспорюваного правочину недійсним узгоджуються з правовими висновками, викладеними у цій справі. У решті посилання на правові висновки у справі № 201/16327/16-ц (провадження № 61-43384св18) не заслуговують на увагу, оскільки вказана справа стосується інших правовідносин (визнання правочинів та заяви про прийняття спадщини недійсними, застосування реституції).

З огляду на зазначене, висновки судів попередніх інстанцій відповідають нормам процесуального права, а оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням положень статей 263-265 ЦПК України, відтак, скасуванню не підлягають.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Згідно із частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка подана представником - адвокатом Ошустом Сергієм Євгеновичем, залишити без задоволення.

Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 04 березня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 03 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Р. А. Лідовець

І. А. Воробйова

Ю. В. Черняк