Окрема думка № 461/12525/15-ц від 14.12.2022 про визнання спадщини відумерлою, визнання свідоцтва про право на спадщину за законом і договору купівлі-продажу квартири...

ОКРЕМА ДУМКА

(спільна)

суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Прокопенка О. Б.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц(провадження № 14-190цс20)

за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2, Першої Львівської державної нотаріальної контори, треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3, ОСОБА_4, Львівське комунальне підприємство "Центральне", про визнання спадщини відумерлою, визнання свідоцтва про право на спадщину за законом і договору купівлі-продажу квартири недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння

за касаційною скаргою ОСОБА_2 (представник - адвокат Ганущин М. В.) на постанову Львівського апеляційного суду від 06 березня 2020 року, прийняту колегією суддів у складі Копняк С. М., Бойко С. М., Савуляка Р. В.

У грудні 2015 року Львівська міська рада звернулася до суду з позовною заявою, у якій зазначила, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_5

24 лютого 2015 року приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Шапіро І. В. на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 січня 2015 року видала ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину за законом на квартиру АДРЕСА_1 . Того ж дня у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстроване право власності ОСОБА_1 на цю квартиру (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 582352646101). У подальшому рішення суду було скасовано.

18 березня 2015 року ОСОБА_1 продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 . Того ж дня до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідний запис № 9091022 про право власності покупця на квартиру.

Оскільки свідоцтво про право на спадщину за законом видане на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасоване, зазначене свідоцтво, на думку позивача, є недійсним. Ураховуючи те, що у спадкодавиці відсутні спадкоємці за заповітом і за законом, вважав, що спадщину слід визнати відумерлою.

На підставі статей 203, 215, 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), враховуючи те, що покупець придбала квартиру в особи, яка не мала права її відчужувати, позивач просив визнати недійсним зазначений договір купівлі-продажу спірної квартири та витребувати квартиру в покупця на користь міської ради.

29 листопада 2016 року Галицький районний суд м. Львова ухвалив рішення, яким у задоволенні позову відмовив.

15 червня 2017 року Апеляційний суд Львівської області залишив рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 листопада 2016 року без змін.

Суди керувалися тим, що позивач належним чином не обґрунтував наявність порушеного права та законного інтересу, за захистом якого він звернувся до суду, що у свою чергу є підставою для відмови в позові. Львівська міська рада не є стороною оспорюваного договору, тому, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу, обрала неналежний спосіб захисту порушеного права. Враховуючи відплатність оспорюваного договору купівлі-продажу, наявність у діях власника волі на відчуження майна, факт реєстрації права власності на квартиру та добросовісність набуття ОСОБА_2 права власності, суд зробив висновок про відсутність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна в його власника.

02 жовтня 2019 року постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду скасовано ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 15 червня 2017 року, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Верховний Суд зазначив, що лише у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може визнати спадщину відумерлою.

Юридичний факт, на підставі якого продавець набув право власності на квартиру, а саме рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 січня 2015 року у справі № 461/15161/14, скасував Апеляційний суд Львівської області 19 червня 2015 року. Тому права позивача щодо квартири є порушеними. Він вправі звертатися до суду з вимогами про визнання спадщини відумерлою на підставі статті 1277 ЦК України, оскільки згідно із вказаним рішенням апеляційного суду не було спільного проживання однією сім`єю спадкодавиці з продавцем, а останній не є спадкоємцем квартири за законом.

Апеляційний суд належно не перевірив доводи апеляційної скарги про порушення прав та інтересів позивача і не оцінив надані останнім докази. Оскільки від цього залежить висновок щодо визнання свідоцтва про право на спадщину та договору купівлі-продажу квартири недійсними та про витребування майна із чужого незаконного володіння, а Верховний Суд не може досліджувати докази та встановлювати обставини справи, її необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

06 березня 2020 року постановою Львівського апеляційного суду рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 листопада 2016 року скасовано, позов задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом і скасовано відповідне рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Визнано спадщину на квартиру відумерлою та передано територіальній громаді міста Львова відповідно до закону. Витребувано на користь позивача квартиру від покупця. У задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та про скасування державної реєстрації за цим договором відмовлено.

Постанову мотивовано тим, що зміна власника спірної квартири відбулась на підставі судового рішення, яке в подальшому було скасоване, тому є підстави для скасування рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про визнання зазначеного свідоцтва недійсним. Таку вимогу треба задовольнити відповідно до статті 1301 ЦК України. Встановивши відсутність спадкоємців за заповітом і за законом та дотримання позивачем вимоги про подання заяви про визнання спадщини відумерлою після спливу одного року з часу її відкриття, суд першої інстанції не врахував, що права позивача порушені, та помилково виснував про обрання позивачем неналежного способу захисту, не вказавши, у який спосіб він міг захистити його інтерес. З огляду на вказане є підстави для задоволення вимоги про визнання квартири відумерлою спадщиною та передачу її територіальній громаді відповідно до закону.

Вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу та про скасування за цим договором державної реєстрації права власності не підлягають задоволенню, оскільки позивач обрав неналежний спосіб захисту. Проте це не виключає обґрунтованості та доведеності вимог про визнання спадщини відумерлою, визнання недійсним свідоцтва про право власності на майно, витребування квартири від добросовісного набувача та скасування державної реєстрації права власності на майно.

30 березня 2020 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована незастосуванням висновків Верховного Суду, наведених у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц, 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15-ц, 26 вересня 2019 року у справі № 2-4352/11, 04 жовтня 2019 року у справі № 759/14874/15-ц, 09 жовтня 2019 року у справі № 367/2829/16-ц, 10 жовтня 2019 року у справі № 592/7963/16-ц, 16 жовтня 2019 року у справі № 367/5525/16-ц, 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц, 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц щодо добросовісності набуття спірного майна покупцем.

Вважає, що підстав для витребування майна на користь позивача немає, оскільки останній не є власником спірного майна. Судом не застосовано постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16. Одночасно заявниця посилається на незастосування постанов Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2019 року у справі № 2-4353/11 та від 20 березня 2019 року у справі № 521/8368/15, відповідно до яких конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

16 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, посилаючись на вимоги пункту 7 розділу "Перехідні положення" та частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Керувався необхідністю відступити від висновку Верховного Суду України про те, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (постанови від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16).

Також вважав, що у справі, яка переглядається, Велика Палата Верховного Суду в силу визначених процесуальним законом повноважень, повинна вирішити виключну правову проблему для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. Це необхідно для чіткого визначення балансу захисту прав попереднього власника і нинішнього власника майна з метою належного захисту права власності.

14 грудня 2022 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 06 березня 2020 року: в частині задоволення позову про визнання недійсним свідоцтва про право власності на спадщину за законом; відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири і скасування відповідного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за спадкоємцем залишено без змін. Постанову Львівського апеляційного суду від 06 березня 2020 року в частині задоволення позовних вимог про: скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень права власності на квартиру за покупцем; передачу її територіальній громаді міста Львова; витребування квартири від покупця та в частині позовних вимог до нотаріуса скасовано. У цій частині вказаних позовних вимог залишено в силі рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 листопада 2016 року, змінивши його в мотивувальній частині, яку викладено в редакції цієї постанови.

Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що у цій справі підлягає застосуванню аналогія закону, що регулює подібні правовідносини, зокрема положення статті 1280 ЦК України. За встановлених фактичних обставин справи про відчуження спадкового майна територіальна громада має право лише на відшкодування спадкоємцем, що отримав та незаконно відчужив спадщину, вартості спадкового майна за ринковими цінами, а тому позовні вимоги територіальної громади про визнання спадщини відумерлою та витребування майна на її користь задоволенню не підлягають.

Позивач не є власником або законним користувачем спірного майна, яке незаконно вибуло з його володіння, а тому у нього немає підстав для витребування майна на свою користь як неволодіючого власника або користувача на підставі вимог статті 388 ЦК України.

Свідоцтво про право на спадщину за законом, видане продавцю як спадкоємцю четвертої черги на підставі скасованого рішення суду про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю, є правовстановлюючим документом на підтвердження його права на спадкування, а тому висновок апеляційного суду про його скасування є обґрунтованим і таке свідоцтво про спадщину підлягає скасуванню, оскільки продавець, якому воно видане, не мав права на спадкування.

Щодо позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію права власності за продавцем, то позивач обрав спосіб захисту його порушеного права, який не узгоджувався зі змістом статті 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про визнання договору купівлі-продажу недійсним з огляду на те, що такий спосіб захисту не є ефективним. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Частково не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.

Відумерла спадщина (також безхазяйне майно, безгосподарне майно, відумерле майно або виморочне майно) - в цивільному праві майно померлого, яке не переходить до його спадкоємців. Відумерла спадщина може утворитися, якщо на день смерті спадкодавця не виявиться спадкоємців ні згідно із законом, ні за заповітом, а також якщо жоден із спадкоємців не прийняв спадку або всі спадкоємці позбавлені спадку заповітом. Якщо за відсутності спадкоємців згідно із законом заповідано не все майно, то відумерлою спадщиною признається незаповідана частина майна.

За часи незалежності України питання відумерлості спадщини було врегульовано по-різному.

Так, до 01 січня 2004 року був чинний ЦК Української РСР від 1963 року, який у статті 524 визначав, що якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден з спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави. Тобто спадкоємцем за законом за умови, що у спадкодавця відсутні спадкоємці за законом чи за заповітом, визнавалася держава в особі компетентних органів.

У частині першій статті 1277 ЦК України (в редакції, чинній на час подання позову до суду) закріплено, що у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.

ЦК України 2003 року зазначив про необхідність судового рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу такого майна у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Спадщина визнається судом відумерлою у разі:

- якщо відсутні спадкоємці за заповітом і за законом;

- усунення спадкоємців від права на спадкування (стаття 1224 ЦК України);

- неприйняття спадкоємцями спадщини (стаття 1272 ЦК України);

- відмови від її прийняття (стаття 1273 ЦК України).

Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини (частина друга статті 1277 ЦК України).

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини (частина третя статті 1277 ЦК України в редакції, чинній на час подання позову до суду, та частина перша статті 60 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі - Закон № 280/97-ВР)).

Разом з тим, зі зміною законодавчого регулювання питання спадкування та переходу права на спадок, який залишився без спадкоємця, не було приведено у відповідність нормативні акти, які б унормовували процедуру такого переходу та порядок дій компетентних органів.

25 серпня 1998 року постановою № 1340 Кабінету Міністрів України затверджено Порядок обліку, зберігання, оцінки конфіскованого та іншого майна, що переходить у власність держави, і розпорядження ним (далі - Порядок № 1340).

Відповідно до норм права, які діяли до набуття чинності 01 січня 2004 року ЦК України, до того моменту, коли відумерла спадщина перейде у власність територіальної громади, з метою належного контролю за нерухомим майном, власник якого помер, а спадщина не прийнята в установленому законом порядку, на державу в особі податкових органів покладався обов`язок з виявлення, взяття на облік та збереження відумерлої спадщини.

З 01 січня 2014 року усі вимоги щодо виявлення, взяття на облік та збереження відумерлої спадщини покладаються на територіальну громаду в особі органу місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 2 Закону № 280/97-ВР місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом (стаття 1 Закону України від 07 червня 2001 року № 2493-III "Про службу в органах місцевого самоврядування" (далі - Закон № 2493-III)).

Основними обов`язками посадових осіб місцевого самоврядування за вимогами статті 8 Закону № 2493-III є, зокрема, є:

- додержання Конституції і законів України, інших нормативно-правових актів, актів органів місцевого самоврядування;

- забезпечення відповідно до їх повноважень ефективної діяльності органів місцевого самоврядування;

- сумлінне ставлення до виконання службових обов`язків;

- недопущення дій чи бездіяльності, які можуть зашкодити інтересам місцевого самоврядування та держави.

Відповідно до висновку Верховного Суду у складі касаційного адміністративного суду у постанові від 28 лютого 2020 року у справі № П/811/1015/16, виходячи з принципу "належного урядування", державні органи зобов`язати діяти вчасно та в належний спосіб.

У рішенні від 20 жовтня 2011 року у Справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) закріпив, що державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб, у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права. На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися коштом осіб, яких вони стосуються.

З аналізу актів, прийнятих органами місцевого самоврядування, вбачається, що місцеві ради затверджують Порядок обліку, зберігання та оцінки безхазяйного майна та відумерлої спадщини. Аналогічного положення Львівської міської ради у відкритому доступі не розміщено.

У редакції, чинній на момент смерті ОСОБА_5 та виявлення нерухомого майна (2014 рік), загальний Порядок № 1340 у підпунктах 5, 8 пункту 1 визначав, що його дія поширюється на майно, що за правом успадкування перейшло у власність держави (відумерла спадщина).

Облік, попередня оцінка, а також відповідальність за зберігання майна, зазначеного в пункті 1 цього Порядку, до передачі його для подальшого розпорядження відповідно до пункту 9 цього Порядку покладаються на органи (організації), що здійснили вилучення або зберігають його, з дотриманням таких вимог:

- попередня оцінка проводиться відповідно до пункту 8 цього Порядку на момент взяття на облік цього майна;

- аналітичний облік ведеться у спеціальних книгах за видами майна із зазначенням відмінних ознак, попередньої вартості, місця його знаходження;

- взяте на облік майно відображається на забалансових рахунках "Товарно-матеріальні цінності, прийняті на відповідальне зберігання" в органах (організаціях), що здійснили вилучення або зберігають його.

У статті 1283 ЦК України передбачено можливість охорони спадкового майна.

Відповідно до частини першої зазначеної статті охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями або набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою.

Нотаріус або в сільських населених пунктах - уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини за заявою спадкоємців або за повідомленням підприємств, установ, організацій, громадян, або на підставі рішення суду про оголошення фізичної особи померлою чи за своєю власною ініціативою вживає заходів до охорони спадкового майна (частина друга статті 1283 ЦК України).

Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, або набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою (частина третя статті 1283 ЦК України).

Отже, з урахуванням вимог Закону № 280/97-ВР, ЦК України та Порядку № 1340 орган місцевого самоврядування, виявивши, що на його території є майно, яке може бути передане у власність територіальної громади як відумерла спадщина, мав би здійснити дії з охорони такого майна.

Порядок визнання спадщини відумерлою в судовому порядку врегульовано главою 9 розділу IV ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову).

За пунктом 8 частини другої статті 234 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про визнання спадщини відумерлою.

Відповідно до частини першої статті 234 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

За нормою статті 274 ЦПК України заява про визнання спадщини відумерлою у випадках, встановлених ЦК України, подається до суду органом місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

У заяві про визнання спадщини відумерлою повинно бути наведено відомості про час і місце відкриття спадщини, про майно, що становить спадщину, а також докази, які свідчать про належність цього майна спадкодавцю, про відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, або про усунення їх від права на спадкування, або про неприйняття ними спадщини, або про відмову від її прийняття (стаття 275 ЦПК України).

Відповідно до статті 276 ЦПК України суд відмовляє в прийнятті заяви про визнання спадщини відумерлою, якщо орган місцевого самоврядування подасть заяву до закінчення одного року з часу відкриття спадщини.

За нормою статті 277 ЦПК України справа про визнання спадщини відумерлою розглядається судом з обов`язковою участю заявника та з обов`язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб.

Суд, встановивши, що спадкоємці за заповітом і за законом відсутні, або спадкоємці усунені від права на спадкування, або спадкоємці не прийняли спадщину чи відмовилися від її прийняття, ухвалює рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу її територіальній громаді за місцем відкриття спадщини (стаття 278 ЦПК України).

Зважаючи, що процес визнання спадщини відумерлою є досить тривалим у часі з моменту смерті спадкодавця, питання охорони такого майна є актуальним.

З матеріалів справи вбачається, що 20 серпня 2014 року із заяви № 1104/вх.-974-1 отця-ігумена Львівська міська рада довідалася, що після смерті ОСОБА_5 залишилася квартира на АДРЕСА_2 . У своїй заяві отець-ігумен наголошував, що ОСОБА_5 проживала у квартирі одна і, імовірно, не мала спадкоємців.

Саме із цього моменту квартира мала бути взята на облік уповноваженим органом і саме орган місцевого самоврядування - Львівська міська рада мала забезпечити зберігання нерухомого майна, нести витрати, пов`язані з його утриманням, а також нести відповідальність за зберігання нерухомості.

Невзяття спірної квартири у встановленому порядку на облік та під охорону органом місцевого самоврядування уможливило розгляд Галицьким районним судом м. Львова позову ОСОБА_1 про встановлення факту проживання з ОСОБА_5 та визнання права ОСОБА_1 на спадкування за законом після смерті ОСОБА_5 без залучення до участі у справі Львівської міської ради, а також посвідчення 18 березня 2015 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кміть Л. І. договору купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2

Львівська міська рада порушила порядок обліку та зберігання майна, яке в подальшому могло бути визнане відумерлою спадщиною, рішення суду про визнання майна відумерлою спадщиною відсутнє, тому не можна вважати, що у Львівської міської ради виникло право власності на спірне майно, як і не установлено, що позивач фактично є володільцем нерухомості.

Вважаємо, що у цій справі не застосовною є стаття 1280 ЦК України, а саме, що при відчуженні спадкового майна територіальна громада має право на відшкодування спадкоємцем, що отримав та незаконно відчужив спадщину, вартості спадкового майна за ринковими цінами з огляду на таке.

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (частина перша статті 1220 ЦК України).

Поняття відумерлості спадщини і спадкування не можна вважати тотожними, оскільки право на спадщину виникає з моменту відкриття спадщини, а часом відкриття є день смерті, або день, коли особу оголошено померлою. Відумерлість спадщини констатується у рішенні суду, за яким спадщина переходить у власність територіальної громади (стаття 278 ЦПК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Тобто право на майно у територіальної громади виникає після набрання чинності рішення суду, а до того, це майно не має фактичного власника. Тільки після реєстрації відумерлої спадщини за територіальною громадою вона вважається спадкоємцем і до неї переходять усі права та обов`язки спадкодавця.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

ОСОБА_2 набула право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 18 березня 2015 року з продавцем ОСОБА_1, який, у свою чергу набув право власності на спірну квартиру на підставі рішення Галицького районного суду міста Львова від 28 січня 2015 року, яке на момент такого набуття було чинним.

Тобто ОСОБА_2 є добросовісним набувачем спірної квартири. Можливість витребування майна від добросовісного набувача відповідно до статті 388 ЦК України має лише власник такого майна.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), параграф 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном з гарантіямистатті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Задоволення віндикаційного позову та витребування квартири в добросовісного набувача на користь позивача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Відповідні правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18).

Відповідно до статті 387 ЦК України та частини третьої статті 10 ЦПК України особа, яка звернулася до суду з позовом про витребування майна із чужого незаконного володіння, повинна довести своє право власності на майно, що знаходиться у володінні відповідача.

На час звернення до суду Львівська міська рада не була власником квартири, а тому не могла заявити вимогу про її витребування.

Щодо відступу

У постановах від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16 Верховний Суд України виснував, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Від цього висновку Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду хоче відступити.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови від 27 березня 2018 року № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25 квітня 2018 року № 925/3/7; пункт 40 постанови від 25 квітня 2018 року № 910/24257/16).

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц; пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц).

У справі, що переглядається, та у справах, що перебували на розгляді Верховного Суду України, не є подібними (тотожними, аналогічними, схожими) предмети спору, підстави позовів, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, оскільки в першому випадку позивач не є власником спірного нерухомого майна.

Тому відсутні підстави для відступу від висновків, зроблених у постановах Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16.

Щодо вимог позивача про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом, договору купівлі-продажу недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію

Відповідно до статей 11, 15 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру як вплив на правопорушника, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.

Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18) та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

За вимогами статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Оскільки Львівська міська рада не довела обставини, на які вона посилається в позові, а саме що спірна квартира є відумерлою спадщиною і має бути передана позивачу у власність, то підстави для задоволення її вимог про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом, договору купівлі-продажу недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію також відсутні.

З огляду на викладене касаційну скаргу ОСОБА_2 слід було задовольнити, постанову Львівського апеляційного суду від 06 березня 2020 року скасувати, рішення Галицького районного суду м. Львова від 29 листопада 2016 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в зазначеній редакції, а в іншій частині залишити його в силі.

Судді: О. М. Ситнік

В. В. Британчук

Ю. Л. Власов

М. І. Гриців

Ж. М. Єленіна

О. С. Золотніков

О. Б. Прокопенко