Постанова

Іменем України

18 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 357/3132/15-ц

провадження № 61-16179св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Калараша А. А. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Губенко Тетяна Анатоліївна, ОСОБА_3,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепи О. В.,

Іванченко М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Губенко Т. А., ОСОБА_3, про визнання договору купівлі-продажу удаваним, визнання договору довічного утримання укладеним та його розірвання.

Позовні вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що 05 жовтня 2011 року між нею та ОСОБА_2 було укладено правочин, який вона розцінювала як договір довічного утримання, однак, довірившись відповідачу, правочин було підписано та оформлено як договір купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 .

Після укладання договору ОСОБА_2 приділяла їй увагу, забезпечувала її харчами, проте невдовзі почала вимагати звільнити квартиру.

Посилаючись на те, що вона не розуміла природи договору, оскільки при підписанні зазначеного договору вважала, що укладає договір довічного утримання, грошей за квартиру у розмірі 288 000,00 грн не отримувала та продовжує проживати у спірній квартирі, а також на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу їй було 75 років і вона перебувала на диспансерному обліку лікаря-психіатра у зв`язку з розладом психіки, ОСОБА_1 просила визнати договір купівлі-продажу від 05 жовтня 2011 року удаваним, визнати, що фактично між сторонами було укладено договір довічного утримання та розірвати його у зв`язку з невиконання відповідачем умов договору довічного утримання.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 грудня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено належними і допустимими доказами обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, зокрема того, що сторони навмисне уклали договір купівлі-продажу з метою приховання правовідносин за договором довічного утримання. Посилання на те, що відповідач надавала продукти харчування позивачу, яка продовжувала проживати у спірній квартирі, самі по собі не свідчать про укладання між сторонами договору довічного утримання.

При цьому суд першої інстанції посилався на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 грудня 2013 року у справі

№ 357/3909/13-ц, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та встановлення факту безоплатності договору, та встановлено, зокрема, що твердження позивача щодо неотримання коштів за відчужену квартиру не знайшли свого підтвердження.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 07 грудня 2016 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 грудня 2015 року скасовано та ухвалено нове судове рішення,

Позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано договір купівлі-продажу квартири від 05 жовтня 2011 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, удаваним правочином.

В іншій частині позов залишено без задоволення.

Задовольняючи частково позовні вимоги, апеляційний суд вважав, що сторони оформили один правочин, але між ними насправді виникли інші правовідносини, а тому колегія суддів вважала наявними правові підстави для визнання спірного договору купівлі-продажу удаваним.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 жовтня 2017 року рішення Апеляційного суду Київської області від 07 грудня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала суду мотивована тим, що апеляційний суд не врахував, що у випадку встановлення вчинення правочину з метою приховування іншого правочину, суд має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, які його регулюють. Апеляційний суд не вказав, який саме правочин вчинено між сторонами та не розглянув і не мотивував свої висновки щодо розірвання договору довічного утримання.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 грудня 2015 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано договір купівлі-продажу квартири від 05 жовтня 2011 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, удаваним.

Визнано, що 05 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання.

Розірвано договір довічного утримання від 05 жовтня 2011 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Постановою Верховного Суду від 25 березня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Постанову Апеляційного суду Київської області від 20 березня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що суд апеляційної інстанції розглянувши справу за відсутності ОСОБА_2, щодо якої відсутні докази належного повідомлення про дату, час та місце розгляду справи, причини неявки відповідача у судове засідання не з`ясував, чим порушив її конституційне право на участь у судовому розгляді, не забезпечив їй можливості надати суду докази та навести міркування стосовно позовної заяви та апеляційної скарги, чим порушив вимоги статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо права особи на справедливий судовий розгляд.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції, ухваленого при новому судовому розгляді

Постановою Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 грудня 2015 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

Позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано договір купівлі-продажу квартири від 05 жовтня 2011 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, удаваним.

Визнано, що 05 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання.

Розірвано договір довічного утримання від 05 жовтня 2011 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання удаваним договору купівлі-продажу квартири, апеляційний суд виходив із того, що сторони виконали умови спірного договору лише в частині переходу права власності. Доказів на підтвердження факту передачі грошових коштів, передбачених за продаж квартири, відповідачем не надано.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що договір купівлі-продажу квартири є удаваним, а позивач мала на меті укладання договору довічного утримання, про що свідчать надані нею пояснення.

Вирішуючи питання про розірвання договору довічного утримання, суд апеляційної інстанції виходив із того, що оскільки між сторонами фактично укладено договір довічного утримання, а дії відповідача свідчать про невиконання нею своїх зобов`язань перед позивачем щодо її утримання, тобто відповідачем порушуються істотні умови договору, існують правові підстави для розірвання договору.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

23 серпня 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 вересня 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Відмовлено в задоволенні клопотання про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року.

У вересні 2019 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи

№ 357/3132/15-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції повно та всебічно не дослідив обставини справи та не надав належної оцінки доказам сторін, зокрема, диску зі звукозаписом допиту свідків.

У порушення норм процесуального права, апеляційний суд не звернув увагу на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 грудня

2013 року у справі № 357/3909/13-ц, яким встановлено преюдиційний факт, зокрема, що твердження позивача щодо неотримання коштів за відчужену квартиру не знайшли свого підтвердження. Суд не врахував, що ОСОБА_1 , крім того, зверталася до суду із позовом про розірвання договору купівлі-продажу у справі № 357/5835/16-ц, у якому просила розірвати договір у зв`язку з невиконанням його умов, тим самим підтверджуючи факт укладання між сторонами саме договору купівлі-продажу квартири.

Суд не визначився із підставами позову, оскільки ОСОБА_1 у позовній заяві вказувала, що не розуміла значення своїх дій, разом із тим, для визнання удаваним правочину необхідний умисел обох сторін договору.

Висновки суду щодо сплати позивачем комунальних послуг та продовження проживання у спірній квартирі ґрунтуються на припущеннях та не відповідають дійсним обставинам справи, у матеріалах якої є копії судових наказів про стягнення саме з відповідача боргу за комунальні послуги.

Крім того, апеляційний суд не надав мотивів та обґрунтування неприйняття до уваги заяви представника відповідача про застосування позовної давності.

Доводи інших учасників справи

У жовтні 2019 року від ОСОБА_1 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, підписаний представником ОСОБА_2, у якому просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2, а оскаржувану постанову залишити без змін.

Відзив мотивовано тим, що відповідач не надала суду доказів факту передачі грошових коштів за квартиру, як передбачено умовами договору купівлі-продажу. Посилання касаційної скарги про пропуск строку позовної давності є безпідставними, оскільки позивач звернулася із позовом у межах такого строку.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 05 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області та зареєстрований № 3908. (а. с. 6, т. 1)

Відповідно до умов п. 3.1 договору купівлі-продажу продавець ОСОБА_1 зобов`язується протягом 14 днів звільнити квартиру та сплатити заборгованість по квартплаті та комунальним платежам і виписатися з квартири.

Відповідно до п. 2.1 вказаного договору продаж квартири здійснюється за

288 000,00 грн, які отримані продавцем від покупця в цей же день після підписання договору.

Пред`являючи позов, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона не розуміла природи договору, оскільки при підписанні зазначеного договору вважала, що укладає договір довічного утримання, грошових коштів за квартиру розмірі 288 000,00 грн не отримувала та продовжує проживати у ній, а також на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу їй було 75 років і вона перебувала на диспансерному обліку лікаря-психіатра з приводу розладу психіки.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області

від 27 лютого 2014 року, у справі № 357/3909/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним та встановлення факту безоплатності договору встановлено, що твердження позивача щодо неотримання коштів за відчужену квартиру не знайшли свого підтвердження. У задоволенні позову відмовлено. (а. с. 61-62, т. 1)

У грудні 2015 року представник відповідача ОСОБА_4 подав до суду заяву про застосування позовної давності. (а. с. 132-133, т. 1)

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ"

№ 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи відзиву, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Оскаржуване судове рішення не відповідає вказаним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК Українисторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Тобто, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний "маскувати" волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі

№ 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 522/14890/16-ц (провадження

№ 14-498цс18).

Звертаючись до суду із позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона не розуміла природи договору, оскільки при підписанні зазначеного договору вважала, що укладає договір довічного утримання, грошових коштів за квартиру у розмірі 288 000,00 грн не отримувала та продовжує проживати у ній, а також на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу їй було 75 років і вона перебувала на диспансерному обліку лікаря-психіатра з приводу розладу психіки. Таким чином, просила визнати договір купівлі-продажу удаваним правочином.

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Тобто воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, а оскільки відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом договору (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з`ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме.

За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

У справі, що переглядається, встановлено, що 05 жовтня 2011 року між

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири, який є предметом спору у справі.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно у власність другій стороні (покупцеві), покупець приймає або зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі (стаття 657 ЦК України).

Встановлено, що оскаржуваний договір купівлі-продажу укладено у письмовій формі і нотаріально посвідчено.

За своєю суттю та загальним правилом договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмету купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його ціну, а для другої сторони - право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Отже, за звичаями ділового обороту презюмується, що предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Обґрунтовуючи свої вимоги, ОСОБА_1 вказувала, що між сторонами фактично укладено договір довічного утримання.

Згідно зі статтею 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

У договорі довічного утримання (догляду) можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача (частина перша статті 749 ЦК України).

Разом із тим, посилаючись на те, що між сторонами фактично укладався договір довічного утримання, позивачем не вказано, у чому має полягати догляд ОСОБА_2 за нею і яке матеріальне забезпечення вона зобов`язалась виконувати. Крім того, позивачем не вказано, які саме обов`язки з утримання відповідач не виконувала.

Висновок апеляційного суду про те, що ОСОБА_1 мала на меті укладання договору довічного утримання ґрунтується виключно на її поясненнях, що свідчить про порушення вимог частини шостої статті 81 ЦПК України (в редакції, чинній на момент апеляційного розгляду справи), якою визначено, що доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Крім того, позивач не підтвердила, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення будь-якої особистої користі, їхні дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

Посилання апеляційного суду на те, що позивач продовжує жити в спірній квартирі та сплачує комунальні послуги, що свідчить про невиконання сторонами умов договору купівлі-продажу, має характер припущення, оскільки воля позивача на продаж квартири зафіксована у нотаріально посвідченому договорі купівлі-продажу, а намір сторін укласти інший договір (довічного утримання) за відсутності інших доказів, окрім пояснень позивача, не підтверджує удаваність оспорюваного договору купівлі-продажу.

Суд апеляційної інстанції, визнаючи удаваним договір купівлі-продажу квартири, помилково посилався на відсутність доказів на підтвердження факту передачі грошових коштів, передбачених за продаж квартири, оскільки вказане може свідчити про невиконання сторонами умов укладеного договору, та не є безумовною підставою для застосування положень статті 235 ЦК України, оскільки якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Крім того, судом не враховано, що рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 25 грудня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 27 лютого 2014 року, у справі

№ 357/3909/13-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання правочину недійсним та встановлення факту безоплатності договору, яким відмовлено в задоволенні позову, встановлено, що твердження позивача щодо неотримання коштів за відчужену квартиру не знайшли свого підтвердження.

Також встановлено, що згідно з висновком судово-психіатричної експертизи

від 06 грудня 2013 року ОСОБА_1 протягом останніх років, а також в період, який цікавить суд, страждала на розлад особистості (психопатію) на фоні органічного ураження головного мозку судинного ґенезу (церебральний атеросклероз). Проте ступінь цих розладів був такий, що не позбавляв її критичних здібностей та можливостей здійснювати соціальну адаптацію і не мав суттєвого впливу на її здатність розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Звертаючись до суду із позовом у справі № 357/3909/13-ц, ОСОБА_1 посилалася на положення статті 225 ЦК України та просила визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири, що свідчить про визнання позивачем факту укладання між сторонами саме вказаного правочину.

Таким чином, судами не встановлено, а матеріали справи не містять доказів спрямованості волі обох сторін договору купівлі-продажу на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді оспорюваним правочином, а тому апеляційний суд неправильно застосував положення статті 235 ЦК України і на цій підставі у задоволенні позову слід відмовити.

З урахуванням зазначеного, суд відхиляє посилання касаційної скарги на застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду

від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Суд першої інстанції, установивши, що оскаржуваний договір купівлі-продажу укладено у письмовій формі і нотаріально посвідчено, а позивачем не доведено намір (волю) сторін укласти інший договір (договір довічного утримання), ніж той, який вони фактично уклали (договір купівлі-продажу), дійшов правильного висновку, що відсутні правові підстави для визнання удаваним договору купівлі-продажу від 05 жовтня 2011 року, укладеного між ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 .

Таким чином, суд першої інстанції, врахувавши вимоги зазначених норм права й встановивши, що позивач не обґрунтувала удаваності оспорюваного договору купівлі-продажу, укладання його з метою приховання іншого договору, не надала належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором купівлі-продажу, а воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними правочином, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог та визнання спірного правочину удаваним.

Апеляційний суд не навів обґрунтованих мотивів на спростування висновків суду першої інстанції, покладених в основу рішення та доказів у справі, та помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.

Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, постанова Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 грудня 2015 року.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 30 липня 2019 року скасувати.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 03 грудня 2015 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. А. Калараш

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров

С. П. Штелик