Постанова суду № 161/2823/19 від 14.07.2021 про стягнення коштів, отриманих за недійсним правочином, відшкодування збитків та стягнення процентів за користування чужими...

Постанова

Іменем України

14 липня 2021 року

м. Київ

справа № 161/2823/19

провадження № 61-6515св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Перший відділ державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області, Акціонерне товариство "Державний ощадний банк України" в особі філії - Волинське обласне управління АТ "Ощадбанк", Державна казначейська служба України, Головне управління Державної казначейської служби України у Волинській області,

третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та Першого відділу Державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 листопада 2019 року у складі судді Плахтій І. Б. та постанову Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Киці С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Першого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області (далі - Перший відділ ДВС міста Луцьк), Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Волинське обласне управління АТ "Ощадбанк" (далі - АТ "Ощадбанк"), Державної казначейської служби України, Головного управління Державної казначейської служби України у Волинській області, третя особа на стороні відповідачів, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, про стягнення коштів, отриманих за недійсним правочином, відшкодування збитків та стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, в якому просила стягнути на свою користь: з Першого відділу ДВС міста Луцьк - отримані за недійсним правочином грошові кошти в розмірі 158 541 грн; з державного бюджету України - 369 184,40 грн на відшкодування майнової шкоди (збитків), завданої незаконними діями Першого відділу ДВС міста Луцьк внаслідок визнання недійсними прилюдних торгів з реалізації нерухомо майна; з АТ "Ощадбанк" - 59 723,19 грн процентів, нарахованих за користування чужими грошовими коштами. В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 посилалася на те, що 31 травня 2013 року вона придбала за 184 350 грн з прилюдних торгів належну ОСОБА_2 трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується протоколом проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки) № 0313025/4. В подальшому їй було видано свідоцтво про право власності на вказану квартиру. Однак рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 січня 2016 року у справі № 161/8348/14-ц визнано недійсними проведені 31 травня 2013 року прилюдні торги, протокол та акт від 03 червня 2013 року, а видане на її ім`я свідоцтво про право власності - скасовано. При цьому судом не вирішувалося питання щодо повернення їй сплачених за квартиру грошових коштів у розмірі 158 541 грн, з яких: 142 686,90 грн були перераховані державним виконавцем на рахунок стягувача АТ "Ощадбанк", 15 854,10 грн - утриманні як виконавчий збір, а 200 грн - як витрати виконавчого провадження. Вважає, що внаслідок неправомірних дій Першого відділу ДВС міста Луцьк їй були заподіяні збитки. Крім того, вона сплатила на рахунок організатора прилюдних торгів - Приватного підприємства "НИВА-В.Ш." (далі - ПП "НИВА-В.Ш.") 25 809 грн, які мають бути їй повернуті з державного бюджету, так як вказане підприємство ліквідоване. З часу сплати нею грошових коштів в загальному розмірі 184 350 грн (158 541 + 25 809) купівельна спроможність гривні значно зменшилася, понесені нею інфляційні втрати становлять 63 416,40 грн, а упущена вигода через здорожчання вартості квартири складає 279 959 грн. Також за користування її грошовими коштами в сумі 142 686,90 грн АТ "Ощадбанк" зобов`язане сплати їй проценти відповідно до частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в розмірі 59 723,19 грн.

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 05 листопада 2019 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Першого відділу ДВС міста Луцьк на користь ОСОБА_1 158 541 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оскільки договір купівлі-продажу квартири, укладений за результатами проведення прилюдних торгів, визнано недійсним, то позивачу підлягають поверненню грошові кошти, сплачені нею на рахунок Першого відділу ДВС міста Луцьк в розмірі 158 541 грн. Разом з тим ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження внесення нею інших коштів, в тому числі організатору торгів ПП "НИВА-В.Ш." у сумі 25 809 грн. Крім того, позивач просить стягнути з державного бюджету України інфляційні втрати в розмірі 63 416,40 грн через зменшення купівельної спроможності гривні. Для застосування положень частини другої статті 625 ЦК України щодо нарахування інфляційних втрат обов`язковим є наявність грошового зобов`язання. Однак в рішенні Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 січня 2016 року у справі № 161/8348/14-ц, яким визнано недійсними прилюдні торги, не встановлено обов`язку будь-якої особи повернути ОСОБА_1 сплачені нею грошові кошти за придбану на торгах квартиру. Відсутність грошового зобов`язання означає відсутність обов`язку сплати боргу з урахуванням індексу інфляції. Упущеною вигодою (прибутком, який можна було б отримати від реалізації майна) позивач вважає різницю між ринковою вартістю квартири станом на день звернення з позовом (464 309 грн) та розміром сплачених нею за цю квартиру коштів (184 350 грн). Проте ОСОБА_1 не надано доказів того, що вона реально могла отримати таку вигоду від продажу майна (договір про наміри, попередній договір тощо), а висновок оцінювача про вартість квартири сам по собі не може підтверджувати наявність упущеної вигоди. Не підлягає задоволенню і вимога про стягнення з АТ "Ощадбанк" процентів за користування чужими грошовими коштами. Враховуючи позадоговірний характер правовідносин сторін, який обумовлений недійсністю укладеного на прилюдних торгах правочину, для визначення розміру процентів ОСОБА_1 вважає за можливе застосувати норми частини першої статті 1048 ЦК України за аналогією закону, стверджуючи, що подібність правовідносин полягає в тому, що як в даному випадку, так і у відносинах, що випливають з договору позики, боржник користується чужими грошовими коштами. Разом з тим, Перший відділ ДВС міста Луцьк перерахував банку кошти не безпідставно, а як стягувачу у зв`язку з виконанням судового рішення про стягнення із ОСОБА_2 заборгованості за кредитним договором. Отже, в розумінні статті 1212 ЦК України суб`єктом безпідставного набуття внесених за результатами торгів коштів у розмірі 142 686,90 грн є ОСОБА_2 (боржник у виконавчому провадженні), а не АТ "Ощадбанк".

Постановою Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та Першого відділу Державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (далі - Перший відділ ДВС у місті Луцьку) залишено без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 листопада 2019 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційних скарг не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.

04 квітня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 листопада 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення з державного бюджету України збитків у вигляді інфляційних втрат у розмірі 63 416,40 грн та коштів, перерахованих нею організатору прилюдних торгів ПП "НИВА-В.Ш.", у сумі 25 809 грн, всього - 89 225,40 грн, а також - щодо стягнення з АТ "Ощадбанк" 59 723,19 грн процентів за користування чужими грошовими коштамиі ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити позов.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що суди не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, про те, що необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями та заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України. Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо можливості одночасного застосування статей 1166, 1173, 1174 ЦК України (відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, та підстави відповідальності за завдану майнову шкоду) із статтями 1, 2 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" у спірних правовідносинах (щодо можливості відшкодування збитків, завданих особі органом державної або місцевої влади у вигляді інфляційних втрат, у зв`язку із заподіянням майнової шкоди).

09 квітня 2020 року Перший відділ ДВС у місті Луцьку також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 листопада 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в позові.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди застосували положення статті 1212 ЦК України без врахування правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16, та правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17, згідно з якими права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності речово-правових відносин безпосередньо між власником та володільцем майна.

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу Першого відділу ДВС у місті Луцьку, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

У вересні 2020 року Перший відділ ДВС у місті Луцьку подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сімоненко В. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. від 17 червня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано матеріали цієї справи з Луцького міськрайонного суду Волинської області.

16 липня 2020 року справа № 161/2823/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сімоненко В. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. від 12 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою Першого відділу ДВС у місті Луцьку.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 12 листопада 2020 року у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Сімоненко В. М. призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

За протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 листопада 2020 року справу № 161/2823/19 передану судді-доповідачеві Стрільчуку В. А.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 02 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційних скарг судові рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови в задоволенні позову про стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди через здорожчання вартості квартири в розмірі 279 959 грн не оскаржуються, а тому в силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України Верховним Судом не переглядаються.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що в Першому відділі ДВС міста Луцьк перебувало виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-6689/09, виданого на підставі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 листопада 2009 року, яким стягнуто солідарно із ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь АТ "Ощадбанк" заборгованість за кредитним договором в розмірі 147 766,30 грн і судовий збір по 798,83 грн з кожного відповідача.

У процесі здійснення виконавчого провадження державна виконавча служба подала до спеціалізованої організації ПП "НИВА-В.Ш." заявку на реалізацію арештованого предмета іпотеки - належної на праві власності боржнику ОСОБА_2 трикімнатної квартири АДРЕСА_1 .

31 травня 2013 року ПП "НИВА-В.Ш." провело прилюдні торги, на яких реалізувало вищевказану квартиру за ціною 184 350 грн. Переможцем торгів визнано учасника ОСОБА_1, про що свідчать протокол проведення прилюдних торгів № 0313025/4 та акт проведення прилюдних торгів від 03 червня 2013 року, затверджений в. о. начальника Першого відділу ДВС міста Луцьк Покидюк О. М.

Прилюдні торги проводилися спеціалізованою організацією ПП "Нива-В.Ш." на підставі укладеного 23 січня 2012 року між нею та Першим відділом ДВС міста Луцьк договору № 0313025 про надання послуг з організації та проведення прилюдних торгів із реалізації арештованого майна, яке є предметом іпотеки.

Таким чином, в даному випадку ПП "Нива-В.Ш." лише надавало послуги з організації і проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, а Перший відділ ДВС міста Луцьк виступав від свого імені на прилюдних торгах як продавець.

Згідно з вищезгаданим протоколом № 0313025/4 розмір коштів за придбане на прилюдних торгах майно, які має внести переможець торгів до 13 червня 2013 року включно на депозитний рахунок Першого відділу ДВС міста Луцьк в сумі 158 541 грн, дорівнює різниці між ціною продажу придбаного ним лота (184 350 грн) і сумою винагороди спеціалізованої організації за цим лотом в сумі 25 809 грн з урахуванням податку на додану вартість. Сума гарантійного внеску, перерахованого на рахунок організатора торгів у розмірі 9 217,50 грн, визнається частиною оплати майна переможцем торгів і залишається спеціалізованій організації в рахунок наданих нею послуг з реалізації цього майна. Різницю між сумою гарантійного внеску та сумою винагороди спеціалізованої організації у розмірі 16 591,50 грн переможець торгів має внести до 13 червня 2013 року включно на рахунок ПП "Нива-В.Ш.".

На підставі вказаного протоколу позивач сплатила на депозитний рахунок Першого відділу ДВС міста Луцьк грошові кошти в сумі 158 541 грн, з яких: 142 686,90 грн були перераховані державним виконавцем на рахунок стягувача АТ "Ощадбанк", 15 854,10 грн - утриманні як виконавчий збір, а 200 грн - як витрати виконавчого провадження.

25 липня 2013 року приватний нотаріус Луцького міського нотаріального округу Волинської області Валянська Т. П. видала на ім`я ОСОБА_1 свідоцтво про право власності на спірну квартиру.

Ухвалою Господарського суду Вінницької області від 22 грудня 2015 року у справі № 902/156/15 ПП "Нива-В.Ш." було ліквідовано. Запис про припинення вказаного підприємства як юридичної особи внесено до державного реєстру 04 січня 2016 року.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 26 січня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Волинської області від 12 травня 2016 року, у справі № 161/8348/14-ц позов ОСОБА_2 до Першого відділу ДВС міста Луцьк, ПП "Нива-В.Ш.", ОСОБА_1 про визнання прилюдних торгів недійсними задоволено. Визнано недійсними публічні торги від 31 травня 2013 року з реалізації трикімнатної квартири АДРЕСА_1 . Визнано недійсним протокол ПП "Нива -В.Ш." від 31 травня 2013 року № 0313025/4 з проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна (предмета іпотеки). Визнано незаконним акт про проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна (предмета іпотеки) від 03 червня 2013 року. Визнано незаконним і скасовано свідоцтво про право власності на спірну квартиру, видане 25 липня 2013 року приватним нотаріусом на ім`я ОСОБА_1 .

Питання про повернення учасників прилюдних торгів у стан, який існував до їх проведення, судом не вирішувалося.

Апеляційним судом в цій справі також встановлено, що в загальну суму збитків позивач включила перераховані організатору торгів ПП "Нива-В.Ш." грошові кошти в розмірі 25 809 грн. Однак ОСОБА_1 не надано належних доказів перерахування нею вказаної суми ПП "Нива-В.Ш.".

Так, згідно з наявними в матеріалах справи копіями квитанцій 27 травня 2013 року ОСОБА_1 сплатила ПП "Нива В.Ш." гарантійний внесок в розмірі 9 217,50 грн, а 31 травня 2013 року - винагороду в сумі 16 591,50 грн, всього - 25 809 грн.

Разом з тим, на думку суду апеляційної інстанції, зазначені квитанції не підтверджують факт заподіяння ОСОБА_1 збитків на загальну суму 25 809 грн, які, як вважає позивач, підлягають стягненню на її користь за рахунок державного бюджету України.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентуються Законом України "Про виконавче провадження".

Згідно зі статтею 1 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження", який був чинним на час проведення прилюдних торгів (далі - Закон № 606-XIV),виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 52 Закону № 606-XIV передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Відповідно до частини першої статті 62 Закону № 606-XIV реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.

Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та ураховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за результатами їх проведення акта про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на публічних торгах, а відтак, є правочином.

Зазначений висновок узгоджується з положеннями статей 650, 655, частиною четвертою статті 656 ЦК України, які відносять публічні торги до договорів купівлі-продажу.

Таким чином, відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, а тому така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, встановлених частинами першою-третьою, шостою статті 203 ЦК України (частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно зі статтею 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, у разі прийняття судового рішення про скасування (визнання недійсними) прилюдних торгів за позовом учасника таких торгів, у сторін договору купівлі-продажу, оформленого за результатами прилюдних торгів, виникають права та обов`язки щодо повернення всього, що вони одержали на виконання договору, а саме: у покупця - повернути придбане майно, у продавця - повернути отримані від покупця кошти.

За змістом частин першої та другої статті 216 ЦК України правовими наслідками недійсності правочину є реституція та відшкодування збитків (додатковий наслідок).

Правила статті 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину.

Сторонами договору купівлі-продажу є покупець та продавець (стаття 655 ЦК України).

Покупцем за договором купівлі-продажу майна з прилюдних торгів є переможець торгів, який підписав протокол про їх результати та отримав затверджений державним виконавцем акт, а продавцем за таким договором може бути як спеціалізована організація, що проводила торги, так і виконавча служба, від імені якої могла виступати спеціалізована організація як організатор торгів.

Вирішуючи питання про те, хто є продавцем за укладеним за результатами торгів договором, необхідно виходити з умов договору, що укладається між державною виконавчою службою та спеціалізованою організацією, яка проводить прилюдні торги.

У випадку, якщо на підставі укладеного спеціалізованою організацією з відділом державної виконавчої служби договору ця організація під час укладення на торгах договору виступає представником відділу державної виконавчої служби, то стороною такого договору, а відтак, і продавцем є державна виконавча служба. Якщо ж спеціалізована організація виступає на торгах від власного імені на підставі укладеного з відділом державної виконавчої служби договору, який за своїм змістом є договором комісії, то стороною такого договору, а відтак і продавцем, є спеціалізована організація.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-1884цс15 та у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 165/711/16-ц (провадження № 61-31591св18).

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що згідно з договором, укладеним між Першим відділом ДВС міста Луцьк та організатором прилюдних торгів - ПП "Нива-В.Ш.", спеціалізована організація лише надавала послуги з організації і проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, а Перший відділ ДВС міста Луцьк виступав від свого імені на прилюдних торгах як продавець.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

За змістом статей 524, 533-535 та 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто, приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов`язань.

За змістом зазначеної норми нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

В постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 552/5052/20 (провадження № 61-3585св21) вказано, що у разі прийняття судового рішення про скасування (визнання недійсними) електронних торгів за позовом учасника електронних торгів, у сторін договору купівлі-продажу, оформленого за результатами електронних торгів, виникають права та обов`язки щодо повернення всього, що вони одержали на виконання договору, а саме: у покупця - повернути придбане майно, у продавця - повернути отримані від покупця кошти. У разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частина друга статті 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу (основне зобов`язання), суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати, та 3 % річних від простроченої суми (акцесорне зобов`язання (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19)). Оскільки набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є державна виконавча служба та організатор електронних торгів, а покупцем - переможець прилюдних торгів (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 910/856/17), відповідно, у разі визнання прилюдних торгів недійсними, настають наслідки недійсності правочину. Задовольняючи позов частково, апеляційний суд виходив з того, що оскільки договір купівлі-продажу квартири, укладений за результатами електронних торгів, визнано недійсним, то позивачу підлягають поверненню сплачені ним грошові кошти. Разом з тим не підлягають задоволенню вимоги відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки між сторонами наявні деліктні, а не зобов`язальні правовідносини. Верховний Суд не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні вимог про стягнення індексу інфляції та 3 % річних від простроченої суми на підставі статті 625 ЦК України, оскільки з набранням законної сили судовим рішенням про визнання торгів недійсними у відповідачів як продавців виник обов`язок повернути грошові кошти, отримані від покупця. Позивачем заявлені вимоги щодо стягнення інфляційних втрат за період з дня наступного за днем проведення торгів по день перерахування частини коштів, проте такі вимоги підлягають задоволенню частково, тільки за період з дня набрання чинності судовим рішення про визнання торгів недійсними і до дня звернення до суду з цим позовом.

У постанові Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі № 489/7680/18 (провадження № 61-15397св19) зазначено, що встановивши, що, реалізовуючи квартиру на електронних торгах, виконавча служба самостійно виступала від свого імені як продавець і такі електронні торги визнані недійсними за рішенням суду, суди обґрунтовано виходили з того, що сплачена сума коштів за недійсним правочином підлягає стягненню на користь позивача саме з відділу державної виконавчої служби. У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов`язань. Оскільки між відділом державної виконавчої служби та позивачем виникло грошове зобов`язання з повернення сплаченої суми коштів за результатами придбання квартири на електронних торгах, суди дійшли правильного висновку про наявність правових підстав для стягнення з виконавчої служби 3 % річних та інфляційних втрат за порушення зобов`язань.

У постанові Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 285/3523/18 (провадження № 61-19213св19) вказано, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що у даному випадку продавцем арештованого майна виступає орган державної виконавчої служби, який цього не заперечував, й та обставина, що після реалізації цього майна кошти були перераховані на рахунок стягувача, не позбавляє виконавчу службу статусу продавця у спірних правовідносинах, дотримання передбачених законодавством умов і порядку проведення прилюдних торгів є обов`язковою умовою правомірності цього правочину та у разі визнання прилюдних торгів недійсними сторони договору повертаються у первісний стан шляхом реституції, а тому з виконавчої служби на користь позивача підлягають стягненню грошові кошти, сплачені нею за придбане майно. Разом з тим, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції щодо відмови у позові про стягнення 3 % річних та інфляційних нарахувань, апеляційний суд виходив з того, що стаття 625 ЦК України застосовується виключно у разі порушення грошового зобов`язання. Однак суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що дія статті 625 ЦК України поширюється на всі види грошових зобовʼязань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобовʼязання. У разі прострочення виконання зобовʼязання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Таким чином, апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, що свідчить про порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи в частині вирішення вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ЦПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Позов - це звернена через суд до відповідача матеріально-правова вимога про поновлення порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу, який здійснюється в певній, визначеній законом процесуальній формі.

Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову) являються предмет і підстава.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача.

Підставу позову складають обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога.

Звертаючись до суду, позивач самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, в тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг.

Встановивши, що при реалізації квартири на електронних торгах Перший відділ ДВС міста Луцьк виступав від свого імені як продавець і за рішенням суду такі електронні торги визнані недійсними, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що сплачена позивачем сума коштів за недійсним правочином підлягає стягненню на її користь саме з виконавчої служби (в межах заявлених нею вимог до вказаного відповідача).

Доводи касаційної скарги Першого відділу ДВС у місті Луцьку про те, що суди застосували положення статті 1212 ЦК України без врахування правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 154/948/16 (провадження № 61-4497ск18), та правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 25 жовтня 2017 року у справі № 3-905гс17, згідно з якими права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України, у разі наявності речово-правових відносин безпосередньо між власником та володільцем майна, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Підставою позову у справі № 3-905гс17 було стягнення з відповідача доходів, отриманих в період безпідставного володіння майном в порядку статей 1212, 1214 ЦК України, а отже, вказана справа стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається (неоднаковий предмет позову та різне матеріально-правове регулювання).

На відміну від справи № 154/948/16, в цій справі позивач не пред`явила до банку як стягувача у виконавчому провадженні вимоги про повернення грошових коштів, сплачених за недійсним правочином. Крім того, висновок щодо обов`язку саме продавця повернути на підставі статті 216 ЦК України сплачені покупцем грошові кошти за недійсним правочином, укладеним за результатами проведення прилюдних торгів, містяться, зокрема у вищезгаданих постановах Верховного Суду від 24 лютого 2021 року у справі № 285/3523/18 (провадження № 61-19213св19), від 09 квітня 2020 року у справі № 489/7680/18 (провадження № 61-15397св19), від 02 червня 2021 року у справі № 552/5052/20 (провадження № 61-3585св21), які є найбільш релевантними і від яких колегія суддів не вбачає підстав відступати.

Таким чином, заявлені Першим відділом ДВС у місті Луцьку в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.

З огляду на викладене, оскільки за встановленими в цій справі обставинами державна виконавча служба виступала від свого імені як продавець, то саме на неї покладається обов`язок повернути позивачу оплачену загальну вартість придбаного на прилюдних торгах майна в сумі 184 350 грн, незалежно від того, як ці кошти в подальшому були розподілені. Разом з тим, виходячи із закріпленого у статті 13 ЦПК України принципу диспозитивності цивільного судочинства та враховуючи, що ОСОБА_1 просила стягнути з Першого відділу ДВС міста Луцьк лише 158 541 грн, помилково вважаючи, що у зв`язку з ліквідацією організатора торгів решта сплаченої нею суми в розмірі 25 809 грн має бути повернута з державного бюджету, то суди обґрунтовано задовольнили позов у межах заявлених до вказаного відповідача вимог.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17, згідно з якими необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України, є неспроможними, так як предметом позову у вказаній справі були вимоги про відшкодування шкоди (збитків), понесених позивачем у зв`язку з бездіяльністю Головного управління Національної поліції в Сумській області, яке не повернуло своєчасно та у повному обсязі вилучений на підставі ухвали місцевого суду товар після скасування арешту на нього. Отже, висновки щодо застосування норм права, які викладені у згаданій постанові Великої Палати Верховного Суду,стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається.

Аргументи касаційної скарги позивача про відсутність висновку Верховного Суду щодо можливості одночасного застосування статей 1166, 1173, 1174 ЦК України (відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, та підстави відповідальності за завдану майнову шкоду) із статтями 1, 2 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" у спірних правовідносинах (щодо можливості відшкодування збитків, завданих особі органом державної або місцевої влади у вигляді інфляційних втрат, у зв`язку із заподіянням майнової шкоди), також не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У справі, яка переглядається, між Першим відділом ДВС міста Луцьк як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем виникли договірні відносини, у зв`язку з чим відповідальною перед позивачем за понесені нею витрати з оплати придбаного на прилюдних торгах майна є виконавча служба.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила, зокрема стягнути з державного бюджету України на свою користь 63 416,40 грн збитків, завданих внаслідок інфляційного знецінення грошових коштів.

Аналіз змісту заявлених позивачем вимог у цій частині свідчить, що за своєю правовою природою вони є вимогами про стягнення інфляційних втрат, позаяк обґрунтовуються знеціненням грошових коштів у сумі 184 350 грн, сплачених за придбане на прилюдних торгах майно, внаслідок інфляційних процесів.

Разом з тим позивачем помилково визначено як правову підставу заявлених вимог норми статей 1166, 1173, 1174 ЦК України.

Верховний Суд зауважує, що суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У матеріальному законі (частина друга статті 625 ЦК України) визначено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання в нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 26 червня 2020 року у справі № 905/21/19 зазначено, що у кредитора згідно з частиною другою статті 625 ЦК України є право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу. Зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно, й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги. ЦК України, як основним актом цивільного законодавства, не передбачено механізму здійснення розрахунку інфляційних втрат кредитора у зв`язку із простроченням боржника у виконанні грошового зобов`язання. Водночас, частиною першою статті 8 ЦК України визначено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). Частиною п`ятою статті 4 ЦК України передбачено, що інші органи державної влади України у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини. Законом України "Про індексацію грошових доходів населення" визначено індексацію грошових доходів населення як встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодувати подорожчання споживчих товарів і послуг (стаття 1 Закону). Статтею 2 цього Закону передбачено як об`єкти індексації грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України, що не мають разового характеру, перелік яких визначено у частині першій цієї статті; водночас, частиною другою статті 2 цього Закону законодавець передбачив право Кабінету Міністрів України встановлювати інші об`єкти індексації, поряд з тими, що зазначені у частині першій цієї статті. З метою реалізації Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" Кабінет Міністрів України постановою від 17 липня 2003 року № 1078 затвердив Порядок проведення індексації грошових доходів населення (далі - Порядок), пунктом 1 якого передбачено, що цей Порядок визначає правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків (пункти 1-1, 4 Порядку). Отже, при розрахунку інфляційних втрат у зв`язку з простроченням боржником виконання грошового зобов`язання до цивільних відносин, за аналогією закону, підлягають застосуванню норми Закону України "Про індексацію грошових доходів населення", приписи Порядку та Методика розрахунку базового індексу споживчих цін, затверджена наказом Державного комітету статистики України від 27 липня 2007 року № 265. Порядок індексації грошових коштів для цілей застосування статті 625 ЦК України визначається із застосуванням індексу споживчих цін (індексу інфляції) за офіційними даними Державного комітету статистики України у відповідний місяць прострочення боржника, як результат множення грошового доходу на величину приросту споживчих цін за певний період, поділену на 100 відсотків (абзац п`ятий пункту 4 Порядку).

У справі, яка переглядається, між Першим відділом ДВС міста Луцьк та ОСОБА_1 існували грошові зобов`язання, невиконання яких зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України, адже після набрання законної сили рішенням суду про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири у виконавчої служби виникло зобов`язання повернути позивачу (покупцю) сплачені грошові кошти.

Такий підхід до оцінки спірних правовідносин відповідає правовому висновку щодо застосування норми права (частини другої статті 625 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладеному Верховним Судом у постановах від 24 лютого 2021 року у справі № 285/3523/18 (провадження № 61-19213св19), від 09 квітня 2020 року у справі № 489/7680/18 (провадження № 61-15397св19), від 02 червня 2021 року у справі № 552/5052/20 (провадження № 61-3585св21).

Крім того, в цій справі позивач просила стягнути з АТ "Ощадбанк" на свою користь проценти за користування її грошовими коштами в розмірі 142 686,90 грн, які після реалізації придбаного нею на прилюдних торгах майна були перераховані виконавчою службою на рахунок стягувача. При цьому для визначення розміру процентів ОСОБА_1 вважала за можливе застосувати норми частини першої статті 1048 ЦК України за аналогією закону, стверджуючи, що подібність правовідносин полягає в тому, що як в даному випадку, так і у відносинах, що випливають з договору позики, боржник користується чужими грошовими коштами.

Великою Палатою Верховного Суду вже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.

Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.

Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 ЦК України.

За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.

Тобто проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.

Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватися одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19).

У справі, яка переглядається, АТ "Ощадбанк" не було стороною правочину, який визнано недійсним. В даному випадку продавцем арештованого майна виступав орган державної виконавчої служби, й та обставина, що після реалізації майна кошти були перераховані на рахунок банку як стягувача у виконавчому провадженні, не позбавляє виконавчу службу статусу продавця у спірних правовідносинах, а тому саме з виконавчої служби на користь позивача підлягали стягненню грошові кошти, сплачені нею за придбане майно, інфляційні нарахування та 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Однак ОСОБА_1 не заявляла таких вимог до Першого відділу ДВС міста Луцьк.

З огляду на викладене суди попередніх інстанцій дійшли правильного по суті висновку щодо відсутності підстав для задоволення матеріально-правових вимог позивача до відповідача АТ "Ощадбанк", стосовно якого в означеній вище частині вона просила постановити судове рішення.

Верховний Суд визнає помилковим посилання судів попередніх інстанцій на те, що частина друга статті 625 ЦК України не підлягала застосуванню до спірних правовідносин. Правильним в оцінці цих правовідносин є висновок про те, що після набрання законної сили рішенням суду про визнання недійсним договору купівлі-продажу майна у продавця виникає зобов`язання повернути покупцю сплачені ним грошові кошти, невиконання якого зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України. Однак вказані недоліки, як і помилкове зазначення судами в оскаржуваних судових рішеннях про ненадання ОСОБА_1 доказів сплати нею організатору торгів грошових коштів в сумі 25 809 грн, не вплинули на правильність правового результату вирішення справи в означеній частині з огляду на те, що позивач не заявляла таких вимог до Першого відділу ДВС міста Луцьк, а тому ці недоліки не можуть бути підставою для скасування правильних по суті і законних судових рішень судів попередніх інстанцій з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Судові рішення судів попередніх інстанцій в частині, яка була предметом касаційного перегляду, відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 та Першого відділу Державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 листопада 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Першого відділу державної виконавчої служби міста Луцьк Головного територіального управління юстиції у Волинській області, Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" в особі філії - Волинське обласне управління АТ "Ощадбанк", Державної казначейської служби України, Головного управління Державної казначейської служби України у Волинській області про стягнення коштів, отриманих за недійсним правочином, відшкодування з державного бюджету збитків у вигляді інфляційних втрат і сплаченої організатору торгів грошової суми та стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий

І. М. Фаловська

Судді:

В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук