Постанова

Іменем України

29 березня 2021 року

м. Київ

справа № 369/13272/18-ц

провадження № 61-19054св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Федоренко Ольга Ігорівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 травня 2020 року у складі судді Пінкевич Н. С. та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Яворського М. А., Савченка С. І., Фінагеєва В. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Федоренко О. І., про визнання договору дарування квартири недійсним, як такого, що вчинений під впливом тяжкої обставини.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що у жовтні2014 року ним придбана у приватну власність квартира АДРЕСА_1 . З грудня 2015 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, від якого сторони мають неповнолітнього сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 . У травні 2018 року він переніс гострий інфаркт міокарду, потребував термінового лікування, тому 25 травня 2018 року за ініціативою відповідача він у лікарні видав довіреність на її ім`я на право розпорядження його майном на випадок погіршення його здоров`я та можливість продажу цього майна для отримання коштів на лікування.

Весь час він перебував у лікарнях та лише 26 червня 2018 року його виписано на реабілітацію в санаторій. Та враховуючи тяжкість стану його здоров`я, вірогідність перенесення повторного інфаркту, можливість опинитись в комі, велику вартість лікування, він погодився на пропозицію дружини укласти договір дарування квартири. Вказував, що дружина його запевнила, що цей договір надасть їй можливість у разі необхідності терміново продати квартиру та оплатити лікування. Договір посвідчений у нотаріуса дорогою до санаторію. 05 жовтня 2018 року відповідач, забравши всі речі та документи, повідомила йому про бажання розірвати шлюб, оскільки він хворий, а вона не має наміру за ним доглядати, піклуватись.

Вказав, що уклав договір добровільно, без наявного насильства, усвідомлював значення своїх дій, але на вкрай не вигідних умовах та був вимушений це зробити через тяжку обставину (хворобу), для усунення наслідків можливого повторного інфаркту, для зменшення тяжких наслідків, обумовлених хворобою серця. Його волевиявлення не відповідало внутрішній волі і не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування. Після лікування йому встановлено ІІ групу інвалідності. Вважає, що відповідач скористалась його перебуванням під впливом тяжкої обставини: хвороба серця, цукровий діабет 2-го типу важкої форми, стану декомпенсації.

Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 26 червня 2018 року між ним та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федоренко О. І., зареєстрований у реєстрі за № 637.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 травня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 до тяжких обставин, для усунення яких необхідно було укласти оспорюваний договір, відносить наявність тяжкої хвороби, дороге лікування, можливу необхідність термінового отримання значної суми коштів. Разом з тим, позивач не надав доказів того, що на лікування йому необхідно було витратити значну суму коштів, відсутність коштів у родини. Вказано, що позивач 25 травня 2018 року видав довіреність на ОСОБА_2 на розпорядження всім належним йому майном, проте не довів належними та допустимими доказами необхідність укладення саме ще й договору дарування. Потреба у можливій додатковій матеріальній допомозі та догляді не є тяжкими обставинами у розумінні статті 233 ЦК України. Таким чином, позивач не довів, що оспорюваний договір дарування укладений під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивача умовах та що його волевиявлення не відповідало внутрішній волі й не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених оспорюваним договором.

Постановою Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновком про те, що наведені позивачем обставини укладення оспорюваного правочину не можуть бути підставою для застосування статті 233 ЦК України з огляду на недоведеність того, що договір дарування укладено під впливом тяжкої для нього обставини та на вкрай невигідних умовах. ОСОБА_2 на момент укладення оспорюваного договору дарування вже мала повноваження на відчуження спірної квартири на підставі раніше виданої позивачем довіреності на право розпорядження всім належним йому майном, в тому числі і вказаною квартирою, що спростовує доводи про вимушеність укладення ним вказаного правочину з метою усуненні в майбутньому тяжких наслідків (витрат на майбутнє лікування).

Суд визнав безпідставними доводи про те, що уклавши вказаний договір позивач позбавив себе єдиного житла. Так, із витягу Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 03 вересня 2020 року вбачається, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_2, а також земельних ділянок за тією ж адресою, отже спірна квартира не єдине житло позивача.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У грудні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 травня 2020 рокута постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 333/1156/16-ц (провадження № 61-16359св18) та постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16.

У своїй касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 просив здійснювати розгляд справи за участі позивача.

Підстави для задоволення такого клопотання відсутні, виходячи з наступного.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Разом із тим, як зазначено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

У цій справі представником позивача подано касаційну скаргу, у якій у письмовому вигляді викладено позицію сторони позивача щодо оскаржуваний судових рішень. Оскільки Верховним Судом не встановлено необхідності в отриманні особистих пояснень позивача, з урахуванням, що його доводи сформульовані у письмовому вигляді, тому відсутні підстави бля задоволення цього клопотання.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

18 лютого 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини встановлені судами

ОСОБА_1 та ОСОБА_5 зареєстрували шлюб 04 грудня 2015 року, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 від 19 жовтня 2018 року, від якого сторони мають спільну дитину - ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 .

25 травня 2018 року ОСОБА_1 видав довіреність на ім`я ОСОБА_2, відповідно до якої уповноважив її бути його представником в усіх державних і недержавних підприємствах, установах та організаціях, перед будь-якими фізичними та юридичними особами по питанню укладення всіх дозволених законом угод, а саме: купувати, продавати, приймати подароване майно, обмінювати, укладати попередні договори, здавати в оренду, заставляти, передавати в іпотеку все його майно.

Вказану довіреність надалі скасовано ОСОБА_1, що підтверджується витягом про реєстрацію в Єдиному реєстрі довіреностей від 06 жовтня 2018 року.

25 травня 2018 року ОСОБА_1 склав заповіт, яким на випадок своєї смерті зробив наступне розпорядження: все своє майно, з чого б воно не складалось і де б воно не знаходилось, і все те, що мені буде належати на день смерті і на що він згідно із законом матиме право, заповів ОСОБА_2 .

Цей заповіт скасовано за заявою ОСОБА_1 від 19 липня 2019 року, що підтверджується витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 19 липня 2019 року.

26 червня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_1 зобов`язується передати у власність (подарувати) дружині, а ОСОБА_2 зобов`язується прийняти в дар від чоловіка квартиру АДРЕСА_1 .

Із матеріалів справи убачається, що ОСОБА_1 в період із 15 травня і до 01 червня 2018 року перебував на обстеженні та лікуванні у відділенні реанімації в Державній установі "Національний науковий центр "Інститут кардіології ім. акад. М. Д. Стражеска" НАМН України, що підтверджується довідкою від 19 жовтня 2018 року № 3230.

Відповідно до виписки з історії хвороби № 3634/18, виданої державною установою "Інститут серця МОЗ України", ОСОБА_1 перебував на лікуванні в період із 06 по 26 червня 2018 року. Постановлено діагноз: гострий Q-інфаркт міокарду задньої стінки лівого шлуночка (15 травня 2018 року), постінфарктний та атеросклеротичний кардіосклероз. Стенозуючий атеросклероз коронарних артерій та БЦА (КГ 15 травня 2018 року). Стан після стентування ОГ ЛКА (15 травня 2018 року). Недостатність мітрального клапана ІІ ст. Гіпертензія в легеневій артерії І ст. СН ІІ А ст. зі зниженою фракцією викиду лівого шлуночка. Вказано, що в задовільному стані виписується в санаторій "Жовтень" для подальшого лікування.

Відповідно до виписки з історії хвороби № 6070/18 ОСОБА_1 перебував на лікуванні в період із 07 по 17 жовтня 2018 року. Постановлено діагноз: стенокардія напруги ФК ІІ, постінфарктний (Y, 2018) та атеросклеротичний кардіосклероз. Стенозуючий атеросклероз коронарних артерій та БЦА (КГ 08 жовтня 2018 року). С/п після стентування ОГ ЛКА (15 травня 2018 року). С/п аортокоронарного шунтування АКШ-3 та пластики мітрального клапана (YI, 2018). Дисліпідемія. СН ІІ А ст. зі зниженою фракцією викиду лівого шлуночка. Вказано, що в задовільному стані виписується під нагляд кардіолога, невролога та ендокринолога.

Нормативно-правове обґрунтування

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (стаття 717 ЦК України).

Згідно зі статтею 15 ЦК Україникожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК Українипередбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).

Відповідно до частини першої статті 233 ЦК Україниправочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочин, який оспорюється на підставі статті 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Підставами визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК Українита предметом доказування у справі є: 1) наявність тяжкої обставини, в якій перебувала особа, що змусила її вчинити правочин; 2) правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника "і", за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов. Встановлена статтею 233 ЦК України підстава недійсності правочину є сукупністю цих двох елементів - відсутність хоча б одного з них є ознакою знаходження відповідних правовідносин за межами сфери регулювання частини першої статті 233 ЦК України.

Наявність тяжкої обставини, що змусила особу вчинити правочин, має довести сторона, яка такий правочин оспорює. Предметом доказування також є той факт, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було би вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Тяжкі обставини мають вплинути на особу таким чином, що спонукають її вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах. Умови мають бути очевидно невигідними для особи, яка уклала цей правочин, і бути наявними саме в момент вчинення правочину. Тяжкими обставинами можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства особи, учасника правочину, та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Такі правочини мають дефекти волі і здійснюються за обставин, коли особа змушена вчинити правочин на вкрай невигідних для себе умовах.

Виходячи із системного аналізу наведених норм, визнання правочину недійсним на підставі статті 233 ЦК Українипов`язане із доведеністю наявності чи відсутності власного волевиявлення в особи на його вчинення на тих умовах, за яких був укладений правочин.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, на підставі зібраних у справі доказів, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору дарування на підставі статі 233 ЦК України, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорюваний договір дарування укладений під впливом тяжкої для нього обставини, у цій справі під час хвороби, але на вкрай невигідних для нього умовах. Позивач, який оспорює правочин, мав довести, що за відсутності тяжкої обставини (хвороби) правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

За договором дарування обдарований безвідплатно набуває у власність майно і цим правочином не встановлюється обов`язок обдарованого вчинити або не вчиняти на користь дарувальника або іншої особи будь-яку дію, а отже, правильним є висновки судів про те, що цей правочин не може вчинятися на вкрай невигідних умовах з огляду на те, що цей правочин не є оплатним. Під час укладення оспорюваного договору дарування позивачу роз`яснено нотаріусом права та обов`язки сторін і він розумів значення своїх дій.

При цьому, суд апеляційної інстанції встановив, що відчужена ОСОБА_1 квартира не є його єдиним житлом, оскільки ОСОБА_1 є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 .

Судами також враховано, послідовність дій ОСОБА_1, який 25 травня 2018 року видав довіреність на ім`я ОСОБА_2 на розпорядження усім своїм майном, у тому числі і спірною квартирою, в той же день, 25 травня 2018 року, ОСОБА_1 склав заповіт, яким на випадок своєї смерті зробив наступне розпорядження: все своє майно, з чого б воно не складалось і де б воно не знаходилось, і все те, що мені буде належати на день смерті і на що він згідно із законом матиме право, заповів ОСОБА_2, а 26 червня 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали оспорюваний договір дарування.

З урахуванням наведеного, суди дійшли висновку, що ОСОБА_2 на момент укладення оспорюваного договору дарування вже мала повноваження на відчуження спірної квартири на підставі раніше виданої позивачем довіреності на право розпорядження всім належним йому майном, у тому числі і вказаною квартирою, що спростовує доводи позивача про вимушеність укладення ним вказаного правочину з метою усунення в майбутньому тяжких наслідків (витрат на майбутнє лікування). Позивач не надав доказів того, що на лікування йому необхідно було витратити значну суму коштів, або відсутність коштів у родині.

Обравши способом захисту своїх прав визнання договору дарування недійсним, позивач в силу положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов`язаний був довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.

У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не урахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 333/1156/16-ц (провадження № 61-16359св18) та постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16.

Відповідно до стаття 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16 зроблено висновок, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оспорює правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

У постанові Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 333/1156/16-ц (провадження № 61-16359св18) зроблений висновок про те, що позивач після смерті сина перебувала в пригніченому психоемоційному стані, почувалася самотньою, оскільки залишилась одна, її моральний стан був важкий, та врахувавши, що після укладення договору дарування позивач залишилася проживати у квартирі, в якій вона зареєстрована, сплачувала і сплачує комунальні послуги, відповідачі, навпаки, не вселялися в квартиру, не виявляли себе як нові власники квартири, суди дійшли обґрунтованого висновку про визнання договору дарування про безоплатне передання квартири у власність недійсним на підставі статті 233 ЦК України.

Отже, у наведених справах також вирішувались спори щодо оскарження правочинів на підставі статті 233 ЦК України, проте, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що суди, у справі, що переглядається не урахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постанові Верховного Суду та Верховного Суду України, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини.

Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте до повноважень суду касаційної інстанції не віднесено встановлення нових обставин, які не були встановлені судами попередніх інстанцій.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про розгляд справи за участю ОСОБА_1 .

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 25 травня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик