ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 лютого 2023 року

м. Київ

cправа № 904/868/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

позивачів: Філімонова О.М. (в режимі відеоконференції),

відповідача-1: Риженко М.С. (в режимі відеоконференції),

відповідача-2: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Квартал-Груп" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Сіті"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.09.2022

та ухвалу Господарського суду міста Києва від 07.06.2022

у справі № 904/868/22

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Квартал-Груп" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Сіті"

до:

1. Дніпровської міської ради;

2. Військової частини НОМЕР_1 в особі Міністерства оборони України

про визнання протиправним та скасування наказу, визнання недійсним актів про примусове відчуження майна,

В С Т А Н О В И В:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Квартал-Груп" та Товариство з обмеженою відповідальністю "Естейт Сіті" звернулись до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Дніпровської міської ради, в якому просили: 1) визнати незаконним та скасувати наказ від 11.03.2022 №11аг "Про примусове відчуження майна на користь підрозділів військової частини", виданий військовою частиною НОМЕР_1 за погодженням Дніпровської міської ради №7/10-469 від 11.03.2022; 2) визнати недійсним Акт про примусове відчуження або вилучення майна, складений та підписаний військовою частиною НОМЕР_1 та Дніпровською міською радою щодо нерухомого майна, належного ТОВ "Квартал-Груп", розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Перемоги, 35 та складається: літ. Л-1, нежитлова будівля, загальною площею 280,7 кв.м; літ. В-навіс, загальною площею 180,0 кв.м; літ. М-навіс, загальною площею 180,0 кв.м; літ. Н- вагончик (тимчасовий), загальною площею 16,5 кв.м; літ. П - ТП (тимчасовий), загальною площею 7,6 кв.м; літ. Р- бесідка (тимчасова), загальною площею 10,9 кв.м; №1 - ворота, площею 8,8 кв.м; №2 - огорожа, площею. 581,3 кв.м; № 3 - хвіртка, площею 2,0, кв.м; №4 огорожа, площею 38,3 кв.м; №5 - ворота, площею 9,1 кв.м; №6- хвіртка, площею 2,5 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 19560431201; 3) визнати недійним акт про примусове відчуження або вилучення майна, складений та підписаний військовою частиною НОМЕР_1 та Дніпровською міською радою щодо нерухомого майна належного ТОВ "Естейт Сіті", розташованого за адресою: м. Дніпро, вулиця Січеславська Набережна, 47А, а саме нежитлової одноповерхневої споруди Виставкового центру літ. А-1, навіси літ. Аʼ, Aʼʼ, Aʼʼʼ, огорожі № 1,2,3, І - мостіння, загальною площею 2700 кв.м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 3040294112101.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачі незаконно відчужили належне позивачам майно.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 11.04.2022 залучено військову частину НОМЕР_1 в особі Міністерства оборони України в якості співвідповідача та передано справу № 904/868/22 за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.06.2022 (суддя Кирилюк Т.Ю.), залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.09.2022 (колегія суддів у складі: Корсак В.А., Попікова О.В., Євсіков О.О.), відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у зв`язку з тим, що позовна заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Суди обох інстанцій дійшли висновків, що предметом спору у поданій суду заяві є визнання протиправним та скасування наказу, визнання недійсним актів про примусове відчуження майна. Як вбачається з позовної заяви та доданих до неї документів, майно позивачів було вилучено рішенням командира військової частини під час дії воєнного стану. З умов п. 8 ч. 1 ст. 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" вбачається, що військове командування, в межах повноважень, визначених цим Законом та Указом Президента України про введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, затвердженим Верховною Радою України, видає обов`язкові до виконання накази і директиви з питань забезпечення оборони, громадської безпеки і порядку, здійснення заходів правового режиму воєнного стану. Оскільки командир військової частини, що видав оскаржений позивачами наказ, діяв як суб`єкт владних повноважень у правовому режимі воєнного стану, що у даній справі не охоплюється положеннями ст. 20 ГПК України, суд дійшов висновку, що даний спір не підвідомчий господарському суду та є публічно-правовим, у зв`язку з чим вирішення питання правомірності або неправомірності дій командира військової частини в умовах воєнного стану належить до юрисдикції адміністративних судів на підставі п. 2 ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Не погоджуючись з постановою апеляційного та ухвалою місцевого господарських судів, позивачі звернулись до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просять їх скасувати, а справу направити до місцевого господарського суду для продовження розгляду.

В обґрунтування своїх вимог скаржники посилаються на те, що Господарським судом міста Києва та Північним апеляційним господарським судом під час постановлений оскаржуваних судових рішень в порушення ч. 4 ст. 236 ГПК України не враховано правові висновки Верховного Суду щодо розмежування приватноправових та публічно-правових спорів, внаслідок чого судом неправильно застосовано норми ст. 20 ГПК України та ст.ст. 3, 4, 5, 8,19 КАС України. В свою чергу, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що якщо в результаті прийняття рішення особа набуває чи втрачає речове право на об`єкт нерухомого майна, то спір стосується права цивільного і підлягає розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства залежно від суб`єктного складу сторін спору.

Скаржниками вмотивовано подання касаційної скарги на підставі абз. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.10.2022 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої абз. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 15.11.2022 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 04.11.2022.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 01.11.2022 від Дніпровської міської ради надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому відповідач вказує на помилковість доводів скаржника та правильність висновків судів апеляційної та першої інстанцій, і просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені постанову апеляційного та ухвалу місцевого господарських судів - без змін. Також відповідач зазначає, що позивачами подано позову заяву з аналогічними вимогами до Дніпропетровського окружного адміністративного суду (справа № 160/14258/22).

Також до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 01.11.2022 від Міністерства оборони України надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому представник вказує на помилковість доводів скаржника та правильність висновків судів апеляційної та першої інстанцій, і просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені постанову апеляційного та ухвалу місцевого господарських судів - без змін.

У зв`язку з тривалою повітряною тривогою 15.11.2022 розгляд справи № 904/868/22 не відбувся. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.11.2022 призначено розгляд касаційної скарги на 29.11.2022.

29.11.2022 розгляд справи № 904/868/22 також не відбувся, у зв`язку з чим ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.11.2022 призначено розгляд касаційної скарги на 31.01.2023.

У судовому засіданні 31.01.2023 оголошено перерву у справі до 07.02.2023.

У судовому засіданні 07.02.2023 оголошено перерву у справі до 14.02.2023.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та ухвалу місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Зазначене право на звернення до суду може бути реалізоване у визначеному процесуальним законом порядку, оскільки воно зумовлене дотриманням процесуальної форми, передбаченої для цього чинним законодавством, а також встановленими ним передумовами для звернення до суду.

Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Статтею 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" встановлено, що судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.

Згідно з ч. 3 ст. 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

Підвідомчість визначається як коло справ, віднесених до розгляду і вирішення господарських судів у силу прямої вказівки закону. Підвідомчість визначає також властивості (характер) спірних правовідносин, у силу яких їх вирішення віднесене до компетенції господарського суду.

Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

В основу визначення підвідомчості покладено три критерії: суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірного правовідношення.

Відповідно до першого критерію господарський суд вирішує господарські спори, що виникають між підприємствами, організаціями (юридичними особами), а також громадянами - суб`єктами підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених чинним законодавством, може вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, які не є суб`єктами підприємницької діяльності.

Підвідомчість справ загальним і господарським судам визначається законодавством.

Подання позовної заяви за правилами ГПК України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до ст. 20 ГПК України.

Відповідно до п. 6, п. 13 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці (п.6 ст.20 ГПК України; справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, визнання недійсними актів, що порушують права на майно (майнові права), якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав чи спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами (п.13 ст.20 ГПК України).

За приписами ч. 2 ст. 4 КАС України, юрисдикція адмінсудів поширюється на всі публічно-правові спори, крім тих, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Пунктом 7 ч. 1 ст. 3 КАС України передбачено, що суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в т.ч. на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до п.п. 1 та 8 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності.

В свою чергу, хоча участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою класифікації спору як публічно-правового, однак сама по собі така участь не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) може бути способом захисту цивільних прав та інтересів.

Верховний Суд зазначає, що приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи особистого немайнового інтересу учасника таких відносин. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Отже, до справ адміністративної юрисдикції належать публічно-правові спори, які виникають, зокрема, з приводу виконання чи невиконання органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою чи службовою особою або іншим суб`єктом публічно-владних управлінських функцій і не обумовлені порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

У постановах від 06.11.2019 № 756/4477/18 та від 23.10.2019 у справі № 352/536/17 Велика Палата Верховного Суду вказала, що якщо особа стверджує про порушення її прав наслідками, що спричинені рішенням суб`єкта владних повноважень, яке вона вважає неправомірним, і такі наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних прав або інтересів цієї особи чи пов`язані з реалізацією нею майнових або особистих немайнових прав чи інтересів, то визнання незаконним вказаного рішення і його скасування є способом захисту відповідних цивільних прав та інтересів.

В даній справі предметом спору є оскарження актів щодо примусового відчуження нерухомого майна позивачів, а отже, спір, що виник між сторонами у надій справі, стосується майнових прав позивачів, не зважаючи на те, що виник у площині публічного інтересу.

Відповідно до вимог ст.ст. 316, 317, 319 ЦК України право власності є право особи на річ ( майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі, інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майно на власний розсуд. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 353 ЦК України в умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

Відповідно до ч. 4 ст. 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, заходи правового режиму воєнного стану, до яких, зокрема, відноситься примусове відчуження майна, що перебуває у приватній або комунальній власності, вилучення майна державних підприємств, державних господарських об`єднань для потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану в установленому законом порядку та видання про це відповідних документів встановленого зразка.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану" у цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:

1) примусове відчуження майна - позбавлення власника права власності на індивідуально визначене майно, що перебуває у приватній або комунальній власності та яке переходить у власність держави для використання в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за умови попереднього або наступного повного відшкодування його вартості;

2) вилучення майна - позбавлення державних підприємств, державних господарських об`єднань права господарського відання або оперативного управління індивідуально визначеним державним майном з метою його передачі для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану.

Як встановлено судами обох інстанцій, предметом спору у поданій суду заяві є визнання протиправним та скасування наказу, визнання недійсним актів про примусове відчуження майна, відтак, цей спір не підпадає під виключення, передбачене ст. 20 ГПК України (спори щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності).

Згідно з ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб`єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 267 КАС України право звернутися з адміністративним позовом про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності мають органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які відповідно до закону можуть викуповувати ці об`єкти для суспільних потреб. Адміністративні справи про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності розглядаються та вирішуються апеляційним адміністративним судом за місцем розташування нерухомого майна, що підлягає примусовому відчуженню.

Тобто, ст. 267 КАС України врегульовано особливості провадження у справах за адміністративними позовами про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності за позовами органів виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які відповідно до закону можуть викуповувати ці об`єкти для суспільних потреб.

Отже, з урахуванням викладеного, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Враховуючи наведені вище нормативні положення, не є публічно-правовим спір між суб`єктом владних повноважень та суб`єктом приватного права - юридичною особою, у якому дії суб`єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб`єкт публічного права.

Спірні правовідносини між учасниками справи виникли внаслідок прийняття рішення про примусове відчуження майна, яке порушує, на думку позивачів, їх права, а тому у позивачів виникла необхідність захисту своїх цивільних прав, у зв`язку з чим вони звернулись до суду із позовом у даній справі. Зважаючи на те, що у даній справі спір фактично пов`язаний з реалізацією цивільних прав позивачів, компетентним судом для вирішення спору є суд господарської юрисдикції.

Вказаного суди попередніх інстанцій не врахували та при вирішенні питання юрисдикції спору, обмежились лише дослідженням питання суб`єктного складу учасників правовідносин, не врахувавши предмет спору та характер спірного правовідношення, у зв`язку з чим дійшли помилкового висновку про те, що даний спір має розглядатись у порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 308, ч. 6 ст. 310 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, за встановленою підсудністю або для продовження розгляду. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

З огляду на викладене постанова суду апеляційної інстанцій та ухвала суду першої інстанції підлягають скасуванню як такі, що прийняті з порушенням норм процесуального права, з направленням справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі, оскільки відмовляючи у відкритті провадження у справі місцевий господарський суд не перевірив відповідності позовної заяви іншим вимогам ГПК України. У зв`язку з чим касаційна скарга позивача підлягає задоволенню частково.

Частиною 14 ст. 129 ГПК України визначено, що якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки справа направляється для продовження розгляду до місцевого господарського суду, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Квартал-Груп" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Естейт Сіті" задовольнити частково.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.09.2022 та ухвалу Господарського суду міста Києва від 07.06.2022 у справі № 904/868/22 скасувати.

Справу № 904/868/22 направити до Господарського суду міста Києва для вирішення питання про відкриття провадження.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.